Частина 6. Розділ 1. Вашингтон.

Прощатися я не люблю. Особливо з чоловіками, які надто багато знають. Але Бо був не з таких.

— Ти справді не хочеш залишитися зі мною? — спитав він, спостерігаючи, як я пакую валізу. — Тут тобі добре, грошей купа, принц тобою захоплюється, яхти, вечірки…

— Бо, ти мене взагалі знаєш? Якщо я проведу тут ще тиждень, то або вкраду в принца його картини, або почну нудьгувати настільки, що влаштую переворот. А ще у мене є справа у Вашингтоні.

— "Meriton Capital"? — припустив він. Я лише усміхнулася.

Бо кивнув, ніби остаточно переконався, що я хвора на голову, але це його не бентежило. Ми попрощалися в аеропорту, і через кілька годин я вже прямувала в серце бюрократичного пекла. Вашингтон зустрів мене сірими хмарами і ще більш сірими обличчями урядовців.

ФБР заморозило мій мільярд після того, як я провернула велику аферу з "Вакциним фондом ООН". Ну, як невеличку… скажімо так, вони думали, що рятують світ, а я думала, що рятую свої фінанси. Але мене не цікавило, що вони думають. Мене цікавило, як дістатися до моїх грошей.

План був наступний. Весь уряд США працює за однією схемою: правила, затримки, папірці, бюрократія, ще трохи папірців і величезна купа марнослів'я. Я знала, що єдиний спосіб розморозити рахунок — це зробити так, щоб хтось на верхівці захотів це зробити. Причина? Байдуже. Головне — знайти потрібну людину і переконати її.

Мій перший крок — знайти когось, хто має доступ до фінансових розслідувань. І тут мені пощастило. Вечеря в одному із закритих клубів для еліти фінансового сектора — і ось я вже сижу поруч з якимось сенатором, який у захваті від мого вигляду.

— О, міс Бомон, ваша сукня просто неймовірна! — промовив він, розглядаючи моє декольте

— О, сенаторе, мені б лише трішки допомоги. Розумієте, мої кошти… заблоковані через якесь жахливе непорозуміння.

— Жахливо! І хто ж це зробив?

— Ах, ФБР. Вони такі недолугі, правда?

Сенатор зробив вигляд, що розуміє. Через два келихи він вже був упевнений, що я не тільки жертва свавілля спецслужб, а й та, хто може профінансувати його передвиборчу кампанію. Чудово. Я залишила йому контакт і на наступний день отримала запрошення на зустріч з його "старим другом", який працював у Міністерстві фінансів.

Тут почалася справжня гра. Я з'явилася в строгому костюмі, виглядала, як жінка, яка щойно втратила мільярд (що, в принципі, було правдою). Міністерський чиновник — містер Ґрін, якщо вам цікаво, — уважно розглядав мене, потираючи підборіддя.

— Ваші кошти заблоковані через федеральне розслідування. Ми не можемо просто так їх розморозити.

— О, розумію. — Я схилила голову і зробила паузу. — Але хіба немає якогось… виключення? Для тих, хто робить внесок у правильні справи?

— Наприклад? — зацікавлено підняв він брову.

— Наприклад, боротьба з корупцією? О, у мене є чудова ініціатива. Ми могли б разом створити новий фонд! І, скажімо, пожертвувати невелику суму на боротьбу з фінансовими злочинами. А за це… ви могли б допомогти мені отримати доступ до частини моїх коштів?

Він задумався. Мовчання тривало трохи довше, ніж мені подобалося.

— Це неможливо.

— Справді?, — прошепотіла я, нахиляючись ближче. — Ви розумієте, що мільярд — це багато грошей? Я можу бути щедрою…

Але містер Ґрін вніс ясність. Що разом з моїми коштами ФБР заморозила кошти і інших досить впливових політиків. І справді мова йде не про якийсь там мільярд, а про трийони доларів. І що поки нинішний президент при владі то про розблокування навіть не може бути мови.

Що ж потрібен інший план.

Прямий шлях – нанести візит у Федеральне бюро та посміхаючись попросити: «Хлопці, може, віддасте мені мої гроші?» – видавався не найкращою ідеєю. Тому я вирішила діяти тонше.

Тут мені допоміг випадок. Або моя вроджена здатність опинитись в потрібний момент у потрібному місці. Дізнавшись, що син одного впливового сенатора, на ім’я Джейсон Гантлі, нещодавно закінчив економічний факультет і завдяки батькові отримав посаду в фінансовому відділі ФБР, я зрозуміла – це мій квиток у світ розблокованих активів.

Я провела невелике розслідування: Джейсон любив дорогі коктейль-бари, яхт-клуби та модні спа-комплекси. Але найбільше він обожнював нічні картингові перегони. О, це було ідеально!

Одягнувши шкіряну куртку, зав’язавши волосся у високий хвіст і втиснувшись у вузькі джинси, я вирушила на трасу. Доріжка світилася неоновими вогнями, запах паленої гуми розливався у повітрі, а юрба молодих, надміру самовпевнених хлопців і дівчат з азартом робила ставки. Трохи моїх навичок у спілкуванні і бінго.

– Вперше тут? – почувся голос за моєю спиною.

Я повернулася і побачила Джейсона – високого, підтягнутого, з тією самою голлівудською усмішкою, яку успадкував від політично-амбітного татка.

– О, привіт, – я кинула йому не надто зацікавлений погляд. – Просто вирішила спробувати щось новеньке. Кажуть, тут кращі гонщики міста. Але поки що я бачу лише чоловіків, які люблять поговорити, а не ганяти.

Його его отримало виклик, і він, звісно ж, його прийняв. Після кількох жартів, трохи підколів і однієї блискучої його перемоги на трасі (я не піддалася, він справду круто ганяв), ми вже сиділи у барі, сміючись над історіями про те, як він ледь не перевернув карт під час першої гонки.

Наступні кілька тижнів ми «випадково» перетиналися ще кілька разів – в кав’ярнях, де він полюбляв пити еспресо, у спортзалі, куди я ніколи б не пішла, якби не цей план, і навіть на якомусь благодійному аукціоні, де він намагався купити стару бейсбольну рукавицю за смішні гроші.

Джейсон був милим, розумним і, що найважливіше, наївним. Він закохався. Не відразу, але поступово я стала його «тією самою». Я натякнула йому, що являюся донькою досить впливого англійського політика і тут закрутилося. Подарунки, спільні вечері, розмови про майбутнє – все, як за сценарієм.

І ось прийшов час переходити до наступного етапу.