Частина 5. Розділ 3. Операція «Закритий показ»

Через два дні у французьких мистецьких колах заговорили про таємничий вечір у Версалі. Організатор? Впливова міжнародна організація, що займається дослідженням втрачених шедеврів (читай – Софі Маккарт у новому амплуа).

У списку запрошених – кілька обраних колекціонерів, мистецтвознавці, пару принців (включно з принцом Гаррі) та одна старенька баронеса, яка колись, подейкують, була коханкою самого Пікассо. В цілому близько ста людей в тому числі і граф.

Графа Д’Арсі не довелося довго вмовляти. Достатньо було натякнути, що тільки він володіє шедевром, якого ще ніхто не бачив, і світовій мистецькій еліті буде цікаво побачити, що він настільки видатний колекціонер.

Пастка була розставлена. Вечір призначено.

Залишалося найголовніше: зробити так, щоб до кінця цього заходу справжня «Чорна Венера» та її копія помінялися місцями.

І тут все мало бути ідеально. 

А отже Версаль.

Чому Версальський палац? Ну по-перше, де ще як не у ньому проводити закритий показ невідомих шедеврів. У міcці, де все кругом просякло мистецтвом та розкішшю. А по-друге, у них в сусідньому крилі є власний готель. В одному з номерів якого, я планувала на період заходу поселити старого художника. Але все по черзі.

Організувати виставку такого масштабу – це, знаєте, не просто подзвонити в Версаль і сказати: «Привіт, у вас там дзеркальна зала ще не зайнята? Бо я хочу трохи експонувати невідомі шедеври».

Версаль – це бюрократична гідра з тисячами листів узгоджень, контрактами, умовами та старшою дамою на іншому кінці телефону, яка завжди каже «це неможливо». Але я ж Софі Макарт, а «неможливо» – це просто виклик. Два тижні переговорів, тонни документації, і ось – дзеркальна зала та кілька прилеглих приміщень у нашому розпорядженні.

Але місце – це тільки половина справи. Треба було переконати власників приватних колекцій витягнути свої безцінні шедеври зі схованок та виставити їх перед вузьким колом глядачів. І це був справжній марафон психологічної акробатики. Половину з них я зачаровувала лестощами, іншим натякала, що їх колекції втратять статусність, якщо не братимуть участь у такій події. А кількох особливо впертих довелося переконати через третіх осіб, які мали потрібний вплив.

Зрештою, за два місяці ми сформували ідеальну експозицію.

Щоб усе виглядало серйозно, ми винайняли одну з найкращих фірм, що спеціалізуються на охороні творів мистецтва. Вони перевірили все: від товщини скла у вітринах до мікроклімату в залі. Здавалося, вони готові були посадити озброєних до зубів командос біля кожної картини. І хоча я мала зовсім інші плани на одну конкретну картину, їхній професіоналізм працював на нас – виставка виглядала абсолютно легальною.

Половина завдатку принца Мухаммед бін Салман пішла на оренду Версаля, кейтерінг, музичний супровід, оплату номерів у готельних апартаментах палацу та гонорари експертів, які зробили гарну міну при поганій грі. Вечеря подавалася на порцеляні XVIII століття, шампанське лилося рікою, а гості ходили між шедеврами, ніби на прийомі у самого Людовіка XIV.

Але головним гостем у всій цій афері був один старий, худий, буркотливий, але неймовірно талановитий копіїст. Я поселила його в одному з номерів Версаля разом із усім необхідним: полотнами, фарбами, спеціальними лампами. І хоча він спочатку обурювався темпами роботи («Що значить три дні? Я за три дні тільки кольори підбираю!»), але мотивація у вигляді кругленької суми подіяла чудово.

Проте все не могло йти ідеально.

За день до відкриття один з охоронців вирішив, постукати в номер до старого художника, який дуже не вписувався в тутешню богемію. І, звісно, той їм відкрив, а вони в свою чергу, натрапили на набір фарб, пензлів та загрунтоване полотно для копії «Чорної Венери».

Мені подзвонили пізно ввечері. Пів хвилини – і я вже бігла через коридори палацу в шовковому халаті та з виразом «не спалися, поки я не добіжу».

У номері стояли два охоронці, підозріло оглядаючи речі. Копіїст виглядав так, ніби ось-ось помре від переляку. Я, не гаючи часу, змінила вираз обличчя на той, який підходить для дуже важливих персон.

– Панове, ви щойно мало не знищили історію! – голосом, гідним Версальської королеви, звернулася я. – Ви знаєте, хто це? Це місє Арман Котюран, один із небагатьох людей у світі, хто працює з автентичними техніками імпресіоністів! Його запросили реставрувати кілька робіт для показу!

Охоронці перезирнулися. Котюран, бідолаха, вперше чув це ім’я, але розумів, що треба мовчати.

– Чому ж нам про це не повідомили? – нарешті запитав один.

– Ви серйозно думаєте, що такі справи повідомляються службі охорони? – я закотила очі. – Може мені вам дати ще характеристику на кожного гостя? Я особисто обговорювала це з місьє Дюпонтом. Вам відомо це ім’я? Ні? Тоді я нічим не можу допомогти.

І, зітхнувши, я випровадила охоронців, обіцяючи надіслати відповідні документи «згодом».

Коли вони пішли, старий копіїст важко зітхнув.

– Знаєте мадам, – просопів він. – Ви кого завгодно заговорите до смерті.

– Не раніше, ніж закінчиться наша справа, – я підморгнула і, зрозумівши, що уникли катастрофи, нарешті пішла спати.

Попереду був день відкриття показу. 

З усіх афер, у які я встрягала, ця була однією з найвишуканіших. Версаль, благородні аристократи, колекціонери, що люблять мистецтво більше за власних дітей (бо ті не подорожчають із часом), і, звісно ж, граф Д’Арсі – власник «Чорної Венери» та чоловік, у якого підозри народжувалися швидше, ніж добірні трюфелі у Бургундії. Моє завдання? Викрасти картину, щоб протягом трьох ночей створити копію, і повернути так, щоб граф і не запідозрив підміну.

Легко, правда?

План був наступний: зробити так, щоб сам граф хотів віддати картину на тимчасове більш надійне «зберігання». А для цього потрібно було створити проблему, якої ще не існувало.

Перший день виставки проходив бездоганно: шампанське лилося, мармурові підлоги виблискували, а заможні сноби сперечалися, чий витвір мистецтва найцінніший. Саме в цей момент, я непомітно активувала перший етап: «таємниче зникнення» картини. Ну, не зовсім зникнення – просто Бо, перевісив її в іншу залу, де її ніхто не шукав.