Частина 4 . Розділ 2: Подорож з капітаном Лораном

Я сиділа на борту невеликого рибальського катера, вдивляючись у темряву, та гріючи руки об металевий кухоль із чимось, що Бо назвав кавою. Насправді це була чорна жижа, яка, здається, могла роз’їдати іржу. Ми йшли на північний схід, і десь там мав чекати той самий «божевільний».

— Цей твій капітан… наскільки він псих? — запитала я, ковтаючи свою смертоносну каву.

Бо ліниво вишкріб ложкою залишки якогось сухпайка.

— На шкалі від “любить гострі відчуття” до “планує підірвати пентагон” він десь посередині.

— Заспокоїв. Тепер я зовсім не хвилююсь.

Але мене влаштовувало що завгодно, аби лише залишити Сінгапур. Я ще бачила новини: камери безпеки зняли мене під час втечі, журналісти розкручували тему, поліція сипала погрозами. Якби я ще трохи тут затрималась, у мене б з’явилися фан-клуби.

Коли на горизонті з’явився силует яхти, я зрозуміла, що ситуація стає ще дивнішою.

— Ну, привіт, пригоди.

 Коли ми пришвартувалися, переді мною відкрилася картина, яку я аж ніяк не очікувала: круїзна парусна яхта – справжня красуня, виблискувала перламутром у світлі сходу сонця. На палубі, спираючись на такелаж, стояв чоловік років сорока з загорілим обличчям і тонкими зморшками навколо очей. Капітан Лоран.

— О, ні, тільки не жінка, —  буркнув він, коли Бо піднявся на борт.

— Вона не жінка, а клієнт, — посміхнувся Бо. — І цей клієнт хоче в Бангкок.

Лоран кинув на мене оцінюючий погляд, заклав руки за спину і мовчки витримав паузу. Я вже знала цей типаж: капітан, який звик командувати і не любить сюрпризів.

— Треба глянути чи не протермінована в мене страхівка, — зіронізував він.

Сім днів у морі, — сказав він нарешті. — Тільки попутний вітер скоротить час. Але є нюанс.

Я підняла брову.

— При виході в територіальні води Сінгапуру нас можуть перехопити прикордонники. Тому ти на деякий час спустишся з аквалангом під яхту й триматимешся за кіль.

Я кліпнула. Мене не часто вибивало з колії, але ця новина могла б стати достойною премії «Втеча року».

— Ну так, все логічно, — видихнула я, посміхаючись. — Що ще? Вогняні кільця, полювання на акул?

— Якщо пощастить — обійдемося без акул, — Лоран знизав плечима.

Я перевела погляд на Бо, який уже передав йому гроші. Капітан сховав пачку в непримітний ящик, знову подивився на мене й спитав:

— Готова?

Звичайно ж, ні. Але коли це мене зупиняло?

— Авжеж, капітане, — відповіла я, вдихаючи глибше.

***

Я стояла в гідрокостюмі, поки Лоран накручував на мене додаткові ремінці, щоб акваланг не бовтався. Ніч була темна, місяць сховався за хмарами. Вдалині, на горизонті, маячили вогні патрульного катера.

— Як тільки  сповільню хід, пірнаєш і тримаєшся за кіль. Як все мине, я постукаю по борту і ти піднімешся. Кисню в балоні на тридцять хвилин. Але вся процедура займає як правило не більше десяти. Ніяких різких рухів, зрозуміла?

— Зрозуміла, — пробурмотіла я. — Але якщо я раптом відчую щось слизьке і зубасте, чи можна буде заверещати?

Лоран лише усміхнувся:

— Ні.

Я взяла в рот дихальник і, доки яхта остаточно не зупинилася, спустилася за борт. Холодна вода та темрява огорнули мене, але паніки не було – я вже проходила щось подібне під час вчорашніх тренувань. Головне – не рухатися зайвий раз.

Я притиснулася до кіля, зручно примостившись верхи на його трьохсот кілограмовому баласті. Коли яхта почала сповільнювати хід, я розгледіла обриси катера на поверхні. Голоси зверху були приглушеними. І нічого не можна було розібрати.

Пройшло десять хвилин, а прикордонники ще були на борту. В якийсь момент я відчула як завелися двигуни нашої яхти і вона поплила набираючи швидкість.

Мене почало притискати до киля струменем води і я відчула, що сповзаю. Ще бракувало зірватися і потрапити під гвинти.

Яхта пропливла ще якийсь час і зупинилася, двигуни замовкли. Якраз вчасно бо руки та ноги вже німіли від напруження. Я знову почула голоси і тупіт чобіт по палубі. Перевірка тривали, кисню лишалося ще на п'ять хвилин. Час тягнувся нестерпно довго. 

В якийсь момент манометр подав сигнал про низький рівень тиску. 

Я глянула залишилося шість літрів кисню, це на пів хвилини. Я набрала повні груди повітря і затримала дихання. Нарешті, я почула, як завелися двигуни патрульного катера. Коли звук катера почав віддалятися, я з останніх сил винирнула нагору, хапаючи ротом повітря.

— Ти б бачила своє обличчя, – сказав Лоран, простягаючи рушник.

Я зняла акваланг і відкашлялася:

— Чорт забирай чому так довго?

—  Вони вирішили перевірити технічний стан двигуна, оскільки я протермінував техогляд.

— Я тебе задушу.

Він лише посміхнувся і рушив до штурвала.

Наступні дні стали для мене випробуванням, але водночас і чимось неймовірним. Вітер, хвилі, безкрайній горизонт – усе це виявилося майже терапією після тижнів біганини й хаосу.

Лоран, до речі, виявився непоганим наставником. Він показав мені, як ставити вітрила, як читати карти, як ловити вітер так, щоб яхта летіла, а не безглуздо гойдалася на хвилях.

— Я ніколи не думала, що колись навчуся цьому, — сказала я, притримуючи штурвал.

— Ти вже непогано справляєшся, —  відповів він. — Але ще рано випускати тебе у відкрите море.

Я розсміялася, хоча десь у глибині душі вже знала: якби треба було, я б справді могла.

Ночами ми чергувалися: один спав, другий стежив за курсом. І хоча іноді мені хотілося хоч раз заснути без хвилювань, ця подорож вже залишила відбиток у моєму житті. Я відчувала, що, коли це все закінчиться, я буду зовсім іншою.

А поки що — тримати курс. І не забувати про обіцянку. Бангкок уже не за горами.

День шостий. Меньше 200 миль до Бангкоку. Все йшло непогано, навіть чудово, аж поки океан не вирішив показати нам свою темну сторону.

– Це просто вітер, трохи розважимося, – заявив Лоран, коли небо почало хмуритися.