Частина 4. Розділ 1. Невдалий відпочинок у Сінгапурі

Сінгапур – це рай для бізнесменів, мільярдерів та тих, хто вміє грамотно оминати податкове законодавство. Себто, для мене. Я обрала п’ятизірковий готель "Маріна-Бей", з панорамним видом,  записалася під іменем Кетрін Ланкастер і навіть приміряла скромний образ інвесторки-філантропки, що приїхала завершити свою благородну місію – запустити фонд "Future Capital Ventures". Словом, робила вигляд, що займаюся дуже важливими справами, а насправді доробляю фінальний штрих у грандіозному відмиванні півтора мільярда доларів.

Проблема з блокуванням рахунків міжнародного холдингу "Meriton Capital" змусила мене шукати інші варіанти. Хоч через них я хотіла пропустити лише дві третіх з усіх коштів, але лишалося ще пів мільярда які були не заблоковані. Тож я почала діяти. Створені раніше офшорні компанії та фонди запрацювали на повну. Я створила софт щоб він автоматично проводив тисячі транзакцій через мої фонди та компанії, створюючи буйну фінансову діяльність. Поки мої підставні компанії розтікалися світовими банківськими системами, як вода по каналізації, я пила охолоджене шампанське й нудьгувала. Робота зроблена, гроші за декілька років будуть повністю легальними, а я залишуся без улюбленого заняття – бездоганно організованих фінансових шахрайств.

Отже, я вирішила трохи розважитися. А що може бути веселішим, ніж "випадково" зустріти якогось надто самовпевненого багатія і зробити його трохи менш самовпевненим? У мене вже дозрів план: фальшивий інвестиційний проект у сфері "зелених" технологій. Запросити його на презентацію, підписати пару угод, а потім загадково зникнути разом із внеском у мільйони доларів. Нічого особистого – просто бізнес.

Я одягнула діловий костю, спустилася в ресторан готеля, сіла за столик, замовивши мохіто і почала вивчати навколишню клієнтуру.

Але тут трапилася проблема. Ще до того, як я встигла навіть озирнутися в пошуках жертви, до мого столика підійшли двоє чоловіків у темних костюмах. І ні, це не були охоронці якогось багатія, що захотів пригостити мене коктейлем.

— Пані Елізабет Крейн? — звернувся один із них.

Я підняла брови й посміхнулася. Копи під прикриттям.

— Ви помиляєтесь, мене звати Соф... тобто, Кетрін.

Другий поліцейський скептично глянув на мене.

— Вам краще пройти з нами. Ви підозрюєтесь у крадіжці.

Я ледве не поперхнулася шампанським.

— Крадіжці? Вибачте, але я ще навіть не встигла нічого вкрасти!

Обидва поліцейські перезирнулися. Очевидно, їхній досвід роботи з шахраями не включав таких зухвалих зізнань. Я вирішила скористатися моментом і діяти на випередження.

— Добре, давайте уточнимо. Що саме, коли і у кого я, на вашу думку, вкрала? — я витончено потягнулася до келиха, намагаючись виглядати невимушено.

Один із них дістав смартфон і показав мені відео з камер спостереження. На зображенні була жінка, що підозріло нагадувала мене, тільки з іншим кольором волосся і в старомодній сукні. Я придивилася уважніше.

— О, боже, вона жахливо одягнена! — пробурмотіла я.

Поліцейський підняв брови.

— Це все, що ви скажете?

Я зітхнула. Мабуть, я перейшла комусь дорогу, і тепер на мене вішають цю справу. Ситуація була гіршою, ніж я думала. Якщо моє обличчя вже в новинах, це означає лише одне: пора тікати.

— Джентельмени, не хочу вас засмучувати, але ви помилилися адресою. Я абсолютно невинна, у мене є алібі. Але якщо вже хочете поговорити, може, зробимо це за вечерею? Я знаю чудовий ресторан японської кухні.

Поліцейські зберігали кам'яні обличчя, і дістали наручники. Ну що ж, варто було спробувати.

Я різко підвелася, виплеснувши келих з шампанським в обличчя копам, і поки вони відволіклися, розвернулася і щодуху побігла в напрямку кухні, вирвавши з рук поліцейського смартфон.

Ще секунда і я забігла на кухню ресторана, адже була впевнена, що центральний вихід перекритий. Пробігаючи між столами, скинула за собою посуд і їжу, яку мали от от подати. Це трохи затримало моїх переслідувачів.

Я вилетіла з готелю через задній вихід, наче тайськи тарган від шльопка. Моє серце билося, мов барабан, коли я пробігала через вузькі алеї. Мій розум працював на повну, шукаючи шляхи втечі. Мені потрібно було змінити вигляд, а потім знайти спосіб покинути місто.

Сінгапурські вулиці — це лабіринт, але я завжди вміла знаходити вихід. Особливо, коли на кону моя свобода.

Моє серце нестримно калатало, поки я бігла вулицею, але паніка — це розкіш для тих, хто не вміє грати у великій лізі. Я помітила припаркований біля одного магазинчика скутер, ключі були на місці — хтось явно мав оптимістичний погляд на життя. Що ж, я ціную людей, які довіряють світові, навіть якщо світ не завжди їм відповідає взаємністю.

Я різко завела двигун і рвонула з місця, маневруючи між столиками просто на вулиці. Розлючені офіціанти замахувалися серветками, один вилив комусь суп просто на коліна, але мені було не до вибачень. За спиною чулося гудіння сирен.

Я виїхала на головну вулицю, віраж за віражем, обганяючи таксі та екзотичні суперкари, яких тут вистачало. Дзеркалом я бачила, як поліція на мотоциклах вирвалися за мною в погоню.

Попереду — червоний світлофор, стіна машин. Чорт.

Не вагаючись, я різко повернула в провулок, наповнений запахами смаженого рису і прянощів. Люди розступалися, кричали щось, хтось навіть аплодував. О, панове, якщо вам подобається моє шоу, я завжди рада.

Один з копів влетів у торговий візок, і овочі посипалися навколо, змушуючи інших гальмувати. Я знову вирвалася вперед.