Розділ 11 Вечірні гості

Афелія Віндор

Я влетіла в кабінет ректора і завмерла. Весь його простір заполонили книги і папери, які літали, мов птахи, за якимись лише їм відомими траєкторіями. Ректор Куесто, з гнівним виразом обличчя, стояв у кутку кабінету, затиснутий між двома кріслами, які чомусь змінили своє звичне місцезнаходження. В руках він тримав величезну книгу, якою відбивався від інших книг, які кружляли навколо нього і так і норовили потрапити йому в голову чи інші частини тіла. А посеред кабінету я помітила свого фамільяра, який керував всією цією книжково-пташиною зграєю.

– Віндор!! – проревів ректор, запримітивши мене у дверях. – Чому у мене не було сумнівів, що це Ваших рук справа?

Я хотіла кинутися йому на допомогу, але дракон миттю схопив мене за талію не даючи і кроку ступити.

– Куди, – прошипів він на вухо. – Накажи йому припините це, – вже тихіше.

– Прибирання закінчене. Тут вже чисто, – звернулася я до Тіні з надією, що подіє.

Книжки, які перебували у повітрі, одразу ж повалилися на підлогу, а до моїх ніг кинувся сутінковий кіт. Як це мило.

– Як Ви це поясните, студентко Віндор? – запитав ректор, вибравшись з оточення крісел і направляючись до мене, явно не з найкращими намірами.

Відступати мені не було куди, оскільки спиною я притискалася до дракона. Але і випробовувати на собі гнів ректора не хотілося. До того ж, я не відчувала провини за скоєне. Тому я вправно прошмигнула під руку дракона і миттю опинилася за його спиною. Отак! Хай він це все і розбирає. Це ж його магія таке накоїла.

– Ректоре Куесто, гадаю, що в цьому немає провини студентки Віндор. Я сам винен, що не пояснив їй особливості своєї магії, – виправдовувався дракон.

А він нічого такий. Не став валити все на мене. А навіть визнав свою вину! Але я не поспішала розслаблятися, а все ще визирала з-за спини дракона, споглядаючи розлюченого ректора.

– Що ж, професоре дер Тернерс, давайте поговоримо в іншому місці, поки студентка Віндор буде наводити лад у моєму кабінеті, – повідомив ректор зиркнувши на мене злими очима.

– Добре, ректоре Куесто, – погодилася я з покаранням.

– І без магії, – додав наостанок ректор.

Отут йому немає чого перейматися. Після використання портальної магії та блукань підземеллям, магії в мене майже не лишилося, тому розбирати все доведеться самій.

Закінчивши прибирання, я без сил повернулася в свою кімнату. Я вже не те що на обід, а й на вечерю не встигла, тому сподівалася прийняти душ і лягти спати, щоб хоч трохи відновити свої сили.

Змивши з себе весь пил і бруд я нарешті відчула себе людиною. Ректор мені ще винен буде, за таке прибирання у його кабінеті.

– Краще б ти зілля випила, – бурчав Урос.

Він, як і сутінковий кіт, сидів на столі, спостерігаючи за тим, як я намагаюся привести до ладу мокре волосся. Магії на його просушування у мене не було.

– Ур, в мене закінчилося зілля. Тому сон найкраще відновить сили.

Раптовий стук у двері змусив мене завмерти. Поглянула на годинник, який показував восьму годину вечора. Цікаво, хто завітав до мене так пізно?

– Привіт Афеліє, – на порозі стояв Етьєн. Його задоволене обличчя неабияк мене насторожило.

– Що ти тут робиш? – не дуже ввічливо, але я втомилася.

– Впустиш мене? – і нахабна посмішка з’явилася на обличчі хлопця.

– Я занадто втомлена для прийому гостей, – все ж таки згадала, що треба бути ввічливою.

Сподіваюся Етьєн одразу зрозуміє сенс моєї фрази.

– Ми ж з тобою не чужі люди. До того ж скоро станемо ще ближчими, – почав Етьєн.

– Стривай! – зупинила я його. – Це ти про що?

– Афеліє, до мене дійшли чутки, що батьки тобі підбирають нареченого. Мій батько вже поговорив з твоїми, тож справа часу, коли ми з тобою заручимося. А отже я вирішив…

– Етьєне, я ніколи не виберу тебе, – чітко промовляючи кожне слово повідомила йому.

– Знаєш Афеліє, тебе вже не будуть запитувати. Вже все вирішено! – переможно повідомив Етьєн, а я зібравши останні крихти магії відштовхнула його і зачинила двері.

Без сил притулилася до них спиною і закрила очі. Цього не може бути. Батьки не могли так зі мною вчинити. Вони ж давали мені час і вибір. Що могло змінитися?

Хотіла запитати Ура, але в двері знову постукали. Невже Етьєну було мало. Цього разу викажу йому все, що думаю. Відчинила двері і знову завмерла.

– Дозволиш увійти? – запитав дракон пильно вивчаючи моє обличчя.

Занадто пильно. А я зараз в такому стані, що зовсім не в змозі контролювати емоції. Зиркнула в кімнату і побачила на столі лише сутінкового кота. Ур зник.

– То як? – схоже, я занадто довго думала над відповіддю.

Без жодних слів, на які в мене вже не було сил, я просто зробила крок убік, пропускаючи дракона в кімнату. Не знаю чого він хоче, але тримати його в коридорі не найкраща ідея.