Розділ 6 Перше заняття

Афелія Віндор

В їдальні вирувало життя. Студенти перемовлялися, сперечалися, а деякі просто тихо снідали. Одні прибігали, встигали поспіхом перекусили і знову бігли на заняття, а дехто неспішно насолоджувався сніданком, розмовляючи з друзями. Здавалося, тільки мені сьогодні цей сніданок не ліз. Каша вже давно охолола, а я її лише розмазала по тарілці.

– Чому зажурилася, сестричко? – задоволений Ремес підсів за мій столик.

– Думаю над своїм дослідженням, братику. Може бодай п’ять сантиметрів відріжемо? – повідомила я йому. Я ще не пробачила йому, що він не підтримав мене на тому недільному сніданку.

– Афко, ти знову за своє? Чого така зла? Чи це тебе Етьєн образив? – насупився братик.

– Я з ним не бачилася.

А що? Майже не збрехала.

– Тоді ти на мене за вчорашнє образилася? – не відставав брат. – Ну, вибач, Афко, я дійсно зайвого сказав.

– Зайвого наговорив, а того, що потрібно, не сказав, – дорікнула йому.

– Отже, вся справа у списку наречених?

– Так, Ремесе, в ньому! – вигукнула я.

Але не тільки в ньому. Адже з появою дракона, всі мої думки зайняті лише ним. Я навіть за список забула! Але брату про це знати не потрібно. Проблему з драконом я вирішу сама.

– Тут я безсилий. Сама ж знаєш, що маму неможливо переконати.

– Але і заміж я не збиралася! Вигадали якісь традиції, а тепер мені розбиратися з цим усім. Вам з Роменом добре, ніхто наречених не підшуковує.

– Може, не все так погано. В тому ж списку не останні дракони у королівстві.

– Так. Там усі самовпевнені бовдури нашого королівства!

– Ну, чому ж так грубо. Он, візьми, наприклад, Етьєна, – братик кивнув в сторону дракона, який якраз виходив з їдальні. – Він же за тобою вже цілий рік бігає.

– Ремесе, йому потрібен трофей – відьма, а не я! – повідомила я.

– Афо, звідки ти таке взяла? І я і Ромен добре знаємо Етьєна.

– Вочевидь не так добре, як я, – заперечила йому.

Говорити про Етьєна зовсім не хотілося. Мені вистачило побачень з ним минулого вихідного.

– Братику, а може я драконесса? – з надією запитала його.

– Афо, ти ж знаєш, що ні! Ти не драконесса. Тебе перевіряли і не один раз.

– І тут не пощастило, – сумно повідомила я.

– Афо, невже тобі так не хочеться приймати магію роду?

– Ремесе, я заміж виходити не хочу. Магія тут зовсім ні до чого! – зітхнула я. – Заняття вже почалося, тобі не треба бігти? – запитала братика помітивши, що в їдальні залишилися лише ми удвох.

– Ох! Точно. Заговорився я тут з тобою. Не сумуй, Афко. Воно якось налагодиться, – вигукнув Ремес вибігаючи з їдальні. А я лише сумним поглядом провела його.

Після закінчення Академії він залишився тут професором і тепер займав посаду декана бойового факультету, замінивши батька. А от Ромен, на відміну від брата, знайшов своє місце в «Крилатих мечах»* – таємній організації Рагнара. Настільки таємній, що про неї достеменно нікому нічого не відомо.

Я теж збиралася залишити їдальню, як на стіл з просторової кишені випав лист. Покрутила конверт у руках, перевіряючи на закляття. Нічого. Як і ніяких підписів. Просканувала його ще двічі, на всяк випадок, і лише потім розкрила конверт і пробіглася поглядом по тексту на пергаменті. От невгамовний цей дракон! Він же збирався відпочити!

Поглянула на годинник і, зрозумівши, що часу залишилося геть мало, чимдуж кинулася до гуртожитку.

– Афо, ми ж не на болоті. Тут немає болотних поганок**. Від кого ж ти тікала? – видав Ур, коли я захекана влетіла до своєї кімнати.

Вкотре подякувала ректору, який все ж пішов на певні поступки, і зі словами: «Ці відьми зведуть мене в могилу», виділив мені особисту кімнату. До речі, пом’якшав він зовсім не від великої любові до відьом нашого роду. Просто три роки тому у нього нарешті народився син, на якого він так довго чекав. Ця подія, певною мірою, зробила його трішечки добрішим. Зовсім трішечки.

Тож я жила у кімнаті без сусідки, і, крім того, що могла спокійно практикуватися у магії, то ще й Урос міг вільно з’являтися тут.

– Ніхто за мною не гнався. Просто цей дракон дав мені лише пів години, щоб я явилася на заняття.

– І ти прийшла переодягтися?

– А чим поганий мій одяг? – не зрозуміла я Уроса, і мельком глянула на себе в дзеркало. Ніби все нормально. Темно-сіра майже чорна сукня з мереживом і формений жакет Академії. – Ур! Не відволікай. Мені треба сплести закляття часовороту!

– Може і без нього все буде добре? – скептично мовив дух.

– Звичайно буде. От зараз сплету часоворот і тоді точно все буде добре.

– Гаразд. Але я все одно не розумію такої метушні. Хвилин п’ять-десять тобі потрібно на закляття. І лишиться ще повно часу.

– Ага, який я витрачу на те, що буду рискати підземеллям замку Академії.