Розділ 2 Спроба перша

Афелія Віндор

В назначений час карета прямувала до міста в кав’ярню пані Валек. Саме там я вирішила зустрітися з Етьєном. Місце нове, до того ж там готують найсмачнішу каву у нашому містечку.

Часу вистачало на те, щоб спокійно все обдумати. Дракони з маминого списку були мені знайомі. Вони всі були представниками найвпливовіших та найбагатших драконячих родів Еульменії. Деякого я знала по Академії, інші були друзями моїх братів. І всі вони без винятку були молодими, вродливими та забезпеченими. Батьки постаралися зі списком. Здавалося, чого б ще бажати?

Але я бажала. Почуттів та емоцій, які повинен викликати наречений. А от всі ці дракони не викликали в мене жодних почуттів. І одне побачення нічого не змінить. Хоча, щодо емоцій я не права. Один дракон все ж таки викликає в мені хвилю негативних емоцій. Він вже не раз запрошував мене на побачення, маючи якусь маніакальну ідею одружитися зі мною. І почуття тут зовсім ні до чого. Просто він вирішив, що має одружитися з відьмою. І з тих пір він не втрачає жодної можливості нагадати мені про це. Через свій нестерпний характер і неймовірну впертість, він не хоче приймати мої відмови.

Певною мірою я його розумію. Молодший нащадок роду фон Меррерт, який виховувався у вседозволеності. І тепер він просто не сприймає відмов. Він хороший друг та приємний співрозмовник і, можливо, ми б могли з ним потоваришувати, якби не його зацикленість на відьмах.

І що тепер? Я їду на побачення з ним і навіть розглядаю його, як потенційного нареченого! Ні, не так. Я просто виконую волю батьків. Пройдуся по списку, а там видно буде.

Я так заглибилася в роздуми, що не одразу помітила, як карета хитнулася. Потім ще раз і я відчула, що вона почала завалюватися на бік.

Швидко відкрила дверцята карети, але вистрибнути вже не встигала, та й навряд чи змогла, зважаючи на те, що на мені була сукня. Чорне марево заполонило отвір дверей, а наступної миті я відчула як щось міцно схопило мене за талію і різко висмикнуло з карети. Світ навколо завертівся і я закрила очі.

Опинившись на твердій землі, я відчула полегшення – жива і майже неушкоджена. Серце ще шалено калатало, нагадуючи про недавній страх. Потрібно розібратися що сталося? Розплющила очі і наткнулася поглядом на камзол. І тільки зараз я усвідомила: мене тримає дракон. Це його руки я відчувала на своїй талії.

– Пані, Ви як? – десь ніби здалеку почула голос візника.

– Нормально Ральфе, – повідомила йому, але слова прозвучали досить тихо.

Обійми дракона були такі міцні, що я мимоволі вткнулася носом у його дорогий камзол.

Невже це Етьєн? Але не пам’ятаю, щоб він повсякдень носив такі камзоли, лише на урочистості.

Відсторонилася, щоб оглянути свого спасителя, і завмерла. Це не Етьєн.

– Все гаразд? – чорні очі з цікавістю вивчали мене. Одна його брова вигнулася, ніби очікуючи на мою відповідь.

– Мабуть, – ще невпевнено повідомила йому, а сама не припиняла вивчати дракона.

А тут було що вивчати. Дракон був старшим за мене, років тридцять, а то і більше за людськими мірками. Високий, мужній, суворий. Чорне волосся середньої довжини і неймовірно чорні очі. А ще його аура. Такої міцної давлючої аури немає ні в батька, ні в дядька Рагнара. І саме вона вказувала на те, що цей дракон дуже небезпечний. Аура ніби притискала мене до землі, вказуючи хто тут головний, заставляючи підкорятися цьому сильному звіру. Не давала вдихнути на повні груди. Але я ма́ла, що протиставити цьому впливу, тому активувала свій захист і тепер могла спокійно дихати.

– Дякую, – спробувала посміхнутися і відвести погляд від його чорних очей.

З величезним зусиллям я опустила очі нижче, розглядаючи одяг дракона. Камзол незвичного крою був пошитий з дорогої тканини, яку я вже встигла добре пощупати, знаходячись в його обіймах. І, миттю згадавши про ці самі обійми, поспішила відсторонитися від дракона.

Мене відпустили, але ніби і не зовсім. Тобто руки він свої прийняв, але було у мене таке стійке відчуття, що мене ще й досі тримали, ніби перевіряючи, чи й справді все гаразд і я зможу сама стояти на ногах. Невже це його магія?

Оглянула дракона ще раз і помітила на його руках рукавички з тонкої шкіри. Дивний вибір. В Еульменії ще не настільки холодно, та й останні дні були напрочуд сонячними і теплими.

З викликом поглянула в його обличчя, ніби повідомляючи йому: «Так, я можу сама стояти, тож забирай свою магію, від якої у мене вже мурашки по шкірі». Мій захист працював не достатньо добре і я відчувала його давлючу ауру, хоч і не в повній мірі. Але всі ці слова залишилися лише в моїх думках. А озвучила я наступне.

– Ральфе, що сталося? – звернулася я до візника, а сама скоса поглядала на дракона, який не зводив з мене свого пильного погляду чорних очей.

– Пані, я й сам нічого не зрозумів. Щось налякало коней і вони шарахнулися вбік, я не встиг нічого вдіяти, – виправдовувався візник.

– Це моя вина, – дракон піджав губи, ніби вибачався за те, що сталося. – Більшість тварин бояться моєї магії, – повідомив він дивлячись мені в очі. – Але знаєте, я ні про що не жалкую.

Це він на що натякає? Хоча, яка різниця. Зараз мені цікавіше було б дізнатися, що у нього за магія така, що тварини її бояться? А ще відчувається вона досить незвично. Ніколи з таким не стикалася.