Чому в нас так мало виправдувальних вироків? (Замість заключення.)

Завершуючи цю збірку, поговоримо серйозно.

Усе ж таки, чому? З радянських часів частка виправдувальних вироків у нас мігрує між долями відсотка та ліченими відсотками у загальній кількості розглянутих судами кримінальних справ. У порівнянні із західними країнами, де таких до третини, - різниця вражаюча.

Можливо, якість нашого досудового слідства вища, й слідчі просто не спрямовують до судів справи щодо невинуватих людей? Можливо, у нашій поліції людей не б’ють, змушуючи зізнатися? Можливо, наші слідчі не «роблять винуватим» того, кого «потрібно», у справах про ДТП, або про бійку, коли незрозуміло з самого початку, хто був нападником, а хто захищався? Можливо, в нас немає кримінальних проваджень «для показника»? Можливо, немає просто помилок слідчих, свідків, які додумали те, що бачили, невірних висновків експертиз..?

Будь-який практикуючий юрист висміє такі припущення. Усе перелічене – є, та, нажаль, у чималій кількості. Звичайно, є й дійсно винуваті люди, чиї справи спрямовуються до суду. Але ж…

Завдання суду, передусім, - бути «фільтром», який відділяє справедливі обвинувачення від необґрунтованих. І вже потім, вже після цього, як другий етап, - визначатися із покаранням для винуватих. Наші суди, як показує практика, другу функцію більш-менш виконують, а от першу – не дуже. Виправдувальний вирок досі сприймається як щось незвичайне у самому суді, а у прокуратурі та у органах слідства – взагалі як надзвичайна подія.

Коли приймали нині діючу редакцію КПК, то була мета, у тому числі, й виправити цю ситуацію. Припускали, що кількість виправдувальних вироків зросте. Для цього не лише розширили можливості для захисту, встановили чіткий перелік (але не виключний) підстав недопустимості доказів, але й прибрали можливість для суду направити справу на додаткове розслідування. Не секрет, що до цього суди часто, бачачи те, що доказів для засудження бракує, повертали справу слідчим: або шукайте нові докази, або закривайте справу! Багато таких справ і «гинула» при додатковому слідстві. Тепер таку можливість прибрали. Логіка, дійсно, була правова: якщо обвинувачення звернулося до суду, а доказів бракує, - людину треба виправдовувати, а не «давати прокурору другий шанс»!

Це було зроблено правильно. Але на практиці до радикального збільшення кількості виправдань не призвело. Здавалося б, чому?

Є таке російське прислів’я: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить». Це – якраз наш випадок. Забули про психологію. Про дещо, закладене вже до підсвідомості. А ще, здається, ті, хто плекав такі ідеї при розробці нового КПК, були добрими юристами, але досить давно самі не вели справ у судах. Бо якби вели, то точно б не забували про одне…

Кожен адвокат може пригадати такі ситуації з власної практики. Ти ведеш захист у справі, у якій доказів вини твого підзахисного немає, або усе є досить сумнівним, і засуджувати людину не можна. Та здається, що суддя розуміє це. Суддя, дійсно, намагається розібратися у суті. Суддя ставить правильні питання, задовольняє клопотання захисту про здобуття доказів, про призначення експертиз. І по тому, які саме питання він ставить, як веде процес, ти розумієш: він сам сумнівається у винності твого підзахисного. І, здається, от-от таки виправдає… Але – суддя оголошує вирок: визнати винним. Хоча покарання призначає таке, яке б людину мінімально утискало: якийсь незначний штраф, чи покарання із відстрочкою, із мінімальними обмеженнями, й усім зрозуміло, що реально відбувати позбавлення волі людина у підсумку не буде. А ти дивишся у вічі судді – і бачиш там вираз: ну, це усе, що я, суддя, можу для вас та вашого клієнта зробити, розуміючи, що доказів його вини немає!

Усе, що може зробити? Але чому ж тоді, дійсно, не винести виправдувальний вирок? Чому ж це слово: «виправдати» - стає, таке враження, багатьом суддя поперек горла?!

На моє переконання, вироблене багатьма роками практики, проблема тут не стільки правова, як така, що лежить на межі психології та специфіки нашого суспільства.

Зайдемо здалеку. Якщо ми візьмемо жителя західної країни, - американця чи німця, - то для нього повідомити поліцію про правопорушення, вчинене його ж сусідом, буде у більшості випадків нормальним вчинком. Він не буде себе у чомусь звинувачувати. Й оточуючі такий вчинок сприймуть нормально. Якщо, звісно, мова не йде про якесь кримінальне середовище.

А що в нас? Бути «стукачем» - ганьба. (Та й «блатна романтика» проникла у маси, багато людей вживають слова, що походять з відповідного жаргону, тощо. Причому більшість цих людей не мають жодного стосунку до кримінального світу.) Й це не лише в Україні. Це – розповсюджене явище у країнах навіть не колишнього СРСР, а колишньої російської імперії. Так, ця ситуація склалася задовго до більшовиків, хоча вони її й поглибили.

Справа у самій побудові суспільства. Якщо ми візьмемо Німеччину чи США, то побачимо, що державу там здебільшого сприймають, як партнера. Поліцію – не лише як каральний орган, але й як потенційних помічників у певних ситуаціях.

В нас – не так. В нас історично склалося, що громадянин та держава знаходяться ніби по різні боки якщо не лінії фронту, то, принаймні, барикад. Дуже добре це показано у творі Михайла Жванецького, який так і називається: «Государство и народ». Звичайно, у характерній для автора сатиричній формі.

Що найважливіше, таке сприйняття характерне для самих людей. Як «звичайних» громадян, які сприймають державу як щось, створене для їх пригнічення, ущемлення їх свобод та відняття грошей (і справа не лише у податках), а тих, хто на державу працює, - як потенційних чи реальних супротивників у потенційному чи реальному протистоянні. Самі ж ті, хто працює на державу сприймають себе, як таку собі якщо не касту, то групу людей, яка виконує завдання … з протистояння тим, хто виступає проти інтересів цієї держави. А це, по суті, означає, з їхньої точки зору, - чи не усього іншого населення…