Вбили не того.

Бувають справи, які запам’ятовуються не через те, що довелося щось особливе зробити для захисту клієнта, а самими своїми обставинами. Ця – якраз з таких.

Цього хлопця я захищав у справі про ДТП. Справа була складна та тривала, але одного разу з’ясувалося, що викликають його до іншого слідчого. Причому – слідчого прокуратури, який аж ніяк справами про ДТП не займався. Але, звичайно, довелося допомогти іще й у цій справі.

Справа, взагалі-то, була про вбивство. Саме тому й перебувала у провадженні слідчого прокуратури, - на той час це була саме їхня підслідність. Але мого клієнта у вбивстві не обвинувачували.

А у чому ж? А тоді існувала у КК така стаття – «недонесення». От за те, що не повідомив про злочин, його й хотіли притягнути до відповідальності.

А було так. Одного разу він погодився відвезти своїх знайомих на автомобілі за адресою, яку вони вказали. Знайомі ці, взагалі, були бандитами, але у їхніх «справах» мій майбутній підзахисний ніякої участі не брав. Та для чого вони їхали у той двір, теж гадки не мав. А виявилося, що їхали вони з метою вчинити вбивство.

Тривалий час вони шукали свого «колегу по професії», із яким мали «розібратися». Чи то помста то була, чи то іншим чином не можна було вирішити «ділові питання», - історія, як то кажуть, мовчить, та це й не мало значення. Важливіше інше: шукали вони майбутню жертву за автомобілем. Той їздив на ВАЗівській «вісімці», але із примітним для того часу тюнінгом, та й номерний знак, звісно, був зловмисникам відомий. І от, нарешті, потрібний автомобіль вони знайшли. Та одного ранку й попросили знайомого хлопця, мого майбутнього підзахисного, відвезти їх туди, де цей автомобіль стояв, щоб «розібратися» нарешті, із власником. Приїхали на місце, попросили водія почекати на вулиці, самій пішли у двір. Побачили, як власник машини возиться із чимось у салоні, застрелили його у спину та втекли. Сіли до машини та поїхали назад.

Водій про наміри пасажирів когось вбити нічого не знав. Відтак, не міг і нести за це відповідальність. Але, з точки зору слідчого, з розмов на зворотному шляху «повинен був зрозуміти», що його знайомі вчинили вбивство, та повідомити у міліцію. Взагалі, дивна правова логіка. Хіба мав він аналізувати їхні розмови, та ще й вирішувати, чи це правда..?

Знайомлячись із матеріалами справи, дізнався я, що відбулося насправді. Той бандит, за яким і «полювали» його «колеги», залишився живий. Та проходив по справі як потерпілий, бо саме на нього готувався замах (щоправда, про причини конфлікту показань не давав). А машину свою, ту саму примітну «вісімку», буквально напередодні він продав. Продав абсолютно випадковій людині, яка не мала жодного відношення до криміналу. Продав «за довіреністю», тобто – на покупця не перереєстрував, а отже, й номерний знак не змінився. Покупець машину пригнав до двору будинку, де жив. І зранку почав порпатися у салоні, або збираючись кудись їхати, або просто прибираючи… Але саме його й застрелили у спину. Бо обличчя вбивці не бачили, а припустити, що їхній ворог просто днем раніше машину продав, теж не могли. І треба ж було їм побачити це авто у дворі покупця просто після того, як той приїхав після покупки додому! Ця справа стала втіленням відомого вислову, що людина не просто смертна, а раптово смертна. Й іноді за обставин, які навмисно придумати будь-якому письменнику було б важко.

Звичайно, слідство у такій справі йшло довго. Допоки встановили, ким є вбивці, - один з двох вже помер. А от другого вирішили судити, разом із моїм клієнтом, який «не доніс».

Але йому пощастило. Якраз, коли справа вже розглядалася у суді, до КК внесли зміни, у тому числі – виключили з нього статтю про «недонесення». А якщо відповідальність за якесь діяння скасовується чи пом’якшується, такий закон має зворотну силу, тобто – притягнути людину до відповідальності за діяння, яке перестало бути злочином, неможливо. Тому після вступу нового закону у силу суд кримінальну справу щодо мого клієнта просто закрив. А мені залишилося займатися справою про ДТП, теж «веселою»: хто був за кермом автомобіля, що зіткнувся із іншим, так і не могли встановити, а сам розбитий автомобіль, - речовий доказ по справі, - через кілька років слідства зі штраф майданчика просто зник, як і не бувало (а виявилося це, коли ми зі слідчим та клієнтом приїхали туди для проведення слідчого експерименту)…

Ну, і щоб не закінчувати на сумній ноті… Я вже писав, що майже у кожній кримінальній справі завжди є щось таке, з чого можна лише посміятися. Навіть у такі трагічній, як ця.

Жінка, яка жила у сусідньому будинку від загиблого, стала свідком, коли вранці гуляла із собакою. Самого моменту стрілянини вона не бачила, але бачила вбивць, що бігли через подвір’я її будинку. Про що, потім і розповідала на допиті слідчому. Звичайно, присутній при цьому я не був, але, скоріше за усе, діалог розпочався приблизно так:

-Що ви там вранці робили?

-З собакою гуляла.

-А якої породи собака?

-Та хто ж її знає…

Слідчий висловив у протоколі думку свідка (протокол завжди складається від першої особи, у даному випадку – російською мовою) таким чином. Свідок ніби-то заявила: «У нас в семье имеется собачка, её порода мне неизвестна». А далі – приблизно у такому ж стилі виклад подій, які бачила жінка.

Мене завжди дивувала здатність наших слідчих викласти живий діалог у протоколі не просто «канцелярським» стилем, але й так, як людина у розмові думку ніколи не сформулює. Але у даному випадку для себе я відмітив цього собачку. Й через два томи кримінальної справи, вивчаючи вже показання обвинуваченого у вбивстві, - того, що залишився живим, - таки отримав опис (теж російською): «Женщина в светлом плаще гуляла с собачкой, типа пуделя или что-то вроде этого».