Засужу, за що – не скажу!

Справи про ДТП – особливі. Людина, зазвичай, просто їде у власних справах, і гадки не має, що через секунду станеться щось, через що вона стане «героєм» кримінальної справи. На відміну, скажімо, від професійних злочинців, які усвідомлюють, на що йдуть, та роблять це свідомо. До того ж, ці справи мають важливу відмінність: з самого початку буває незрозумілим, хто був винуватцем, а хто – лише потерпілим…

Але навіть серед цих справ особливе місце займає одна категорія. Коли у ДТП брав участь пішохід. Тому що у такому випадку й слідство, й суд, зазвичай, зроблять усе, щоб звинуватити у наїзді саме водія. Навіть, якщо пішоходом порушено усе, що тільки було можна. А як поводяться у таких випадках «потерпілі»…  Це окрема тема. Здається, ненависть до водія зашкалює навіть більше, ніж, якби людина постраждала чи загинула у результаті умисного вбивства. А норм моралі чи порядності – для них часто не існує взагалі. Причому, що цікаво: ті ж самі люди поводилися б інакше … якби це стосувалося кого завгодно іншого, але не вважають за необхідне «соромитися» щодо водія. У хід іде будь-яка брехня, будь-які фальсифікації, будь-яке порушення закону… Справа, про яку я зараз розповім, - яскравий приклад усього цього разом.

Сталося це на одній з вулиць Києва, яка має кілька смуг руху у кожному напрямку. Є там і пішохідний перехід, і зупинка громадського транспорту за ним. На зупинці стояла маршрутка, повз проїздили автомобілі… Раптом з-за передньої частини маршрутки вибіг пішохід, та був збитий одним з легковиків. Водій відразу зупинився, разом із пасажиром намагалися надати постраждалому допомогу. Зупинилися й інші водії, а от маршрутка спокійно поїхала собі далі, ніби нічого й не сталося просто перед її лобовим склом.

Звичайно, на місце події викликали міліцію та швидку допомогу. Врятувати постраждалого, на жаль, не вдалося… Й розпочалося слідство.

Звичайно, слід було встановити: стався наїзд на пішохідному переході чи ні? Бо, якщо так, - тоді слідство вбачало б вину водія, який повинен був пішохода пропустити. А якщо ні – тоді пішохід, який раптово з’явився на смузі руху автомобіля з-за перешкоди (маршрутки), винен сам, а водій просто не мав можливості зреагувати на його появу.

Сам водій легковика та його пасажир стверджували, що вони вже проїхали пішохідний перехід, за яким (або задньою частиною на якому) зупинилася маршрутка, щоб висадити пасажирів, потім проїхали повз саму маршрутку, і вже за нею стався наїзд, вже за нею перебігав дорогу пішохід. Такі ж показання дала й дівчина, яка їхала на своєму автомобілі слідом, - із водієм, який був учасником ДТП, та його пасажиром, вона не була знайома.

Інші показання дали водій маршрутки (слідчий знайшов його через диспетчера), один з його пасажирів та жінка-пішохід: вони стверджували, що автобус зупинився перед переходом, і саме в межах переходу перетинав дорогу загиблий.

Насправді, такі розбіжності – не рідкість. Але слідство зазвичай трактує їх … не на користь водія. Чомусь презумпція невинуватості не дуже розповсюджується на такі справи, - як ні на які інші… Провели по цій справі й експертизу, але висновок її не був категоричним та ґрунтувався на тому, що сліди та розташування уламків можна трактувати, як наслідки наїзду саме на переході, «у більшості випадків». Тобто, виключити, що дана справа відноситься до «меншості», експерт не міг.

Усе це, звісно, не завадило слідчому водія у наїзді звинуватити, а справу щодо нього направити до суду. Потерпілою по справі була визнана сестра загиблого пішохода, яка іще й заявила цивільний позов до водія про відшкодування моральної шкоди у великій сумі.

Представником її у суді виявився літній чоловік, юрист із великим досвідом (тоді, щоб представляти інтереси потерпілого у кримінальній справі, не обов’язково було бути адвокатом). Чи не перше, про що він запитав мене у перерві одного з судових засідань: «Як ви можете захищати водія? Адже водій на машині – це те ж саме, що вбивця із сокирою!». Таке відношення в багатьох наших співвітчизників до кожного, хто сів за кермо: вже в силу самого цього факту до водія відносяться так само, як до того, хто має умисел на вбивство! Насправді, із цим зустрічатися доводилося мені й раніше (та й після цього теж). Але вперше це було висловлено у вічі та так відверто! Поведінка і потерпілої, й представника, - були відповідними.

Версії усіх, кого допитували по справі, у суді залишилися тими ж. Водій легковика, його пасажир та дівчина, що їхала позаду, стверджували, що автобус стояв за переходом, автомобіль проїхав повз нього, й там стався наїзд на пішохода, що з-за автобуса вибіг. Водій маршрутного таксі стверджував, що стяв він перед переходом. Зрозуміло, чому: якщо він зупинився задньою частиною свого автобуса на переході, - то це теж порушення. Навряд чи його хтось міг би звинуватити у ДТП, але все ж…

Із його пасажиром, тим, що згодився дати показання (зазвичай, далеко не усі раді бути свідками у кримінальній справі), виявилося ще цікавіше. За його словами, знаходився він у передній частині салону, та бачив те, що відбулося, через лобове скло. Й показання давав дуже впевнено, от тільки щодо того, як він застосовує до ситуації Правила дорожнього руху, виникали великі питання. Тому, серед іншого, я спитав його, чи він сам водить автомобіль? На що свідок відповів, що ні, не водить. Через дуже поганий зір. Звичайно ж, відразу послідувало запитання: чи був у момент ДТП він в окулярах? Свідок відповів, що ні, окулярів на ньому у той момент не було.

Але тоді, звичайно, виникало питання: якщо зір в свідка настільки поганий, що він взагалі неспроможний сісти за кермо, - яким тоді чином можна покладатися на те, що він, ніби-то, бачив?