Персонажі з фільму?

Банда – це не обов’язково угруповання з десятків людей. Принаймні, так на це дивився КК, чинний наприкінці дев’яностих. Якось довелося мені захищати учасника такої банди, яка складалася усього лише з двох осіб. Але справа була абсолютно реальна…

А було так. Молодий хлопець, спортсмен, приїхав з провінції «підкорювати столицю», як і багато інших. Але не в кожного у столиці знайдеться «бувалий» родич, який візьме над тобою шефство. Декому здасться – пощастило. Якби не одне «але»: родич цей, назвемо його Р., виявився «бувалим» у якості специфічній. А саме – мав кілька судимостей та «почесне звання» особливо небезпечного рецидивіста. Одна з судимостей, до речі, була за угон автомобіля за цікавих обставин. За кілька днів до того цей автомобіль у власника угнав хтось інший, та їздив на ньому. А одного разу Р., побачивши цей автомобіль у місті, сам вирішив його угнати, але невдовзі після цього був затриманий та, у підсумку, засуджений. До речі, у характеристиці Р., яку надали для суду з місця, де він між «відсидками» працював, у якості однієї з позитивних рис його особистості було зазначено «любов до техніки». Очевидно, той, хто складав характеристику (такий собі пережиток СРСР, який, до речі, застосовується й досі), таки дещо розумівся на людях…

Хлопця (назвемо його О.) він вважав перспективним для своєї кримінальної діяльності кадром, та, мабуть, швидко переконав, що це – непоганий спосіб поправити матеріальний стан. А отже – вручив йому обріз, сам озброївся пістолетом, і почали вони вчинювати напади на квартири. Епізодів у справі було три, а отже, слідчі вважали родичів «стійкою озброєною злочинною групою», та кваліфікували їхні дії, як бандитизм, хоча й було їх лише двоє.

Мені довелося захищати О. у суді – а справу розглядав Київський міський суд. Звичайно, перед судовим розглядом довелося ретельно вивчити матеріали справи, та й до СІЗО на побачення із підзахисним неодноразово ходити. (В адвокатів, які займаються кримінальними справами, це – місце зустрічей та іноді навіть «клуб за інтересами».)

Отже, перші два нальоти на квартири виявилися, якщо можна так висловитися, вдалими. Хоча у другому епізоді нападників дуже добре запам’ятала сімнадцятирічна дочка господарів, - до речі, дівчина зберегла холоднокровність набагато краще за батьків, це було добре зрозуміло з її показань у суді, з того, як вона описувала те, що відбулося у їхній квартирі.

А от на третій раз в майбутніх обвинувачених щось пішло «не так». Вони йшли собі спокійно на чергову «справу», але привернули увагу патруля міліції. Патруль був, можна сказати, так собі: один міліціонер патрульно-постової служби, точніше, сержант, та один стажист, який був у формі, але навіть не мав табельної зброї. Але сержанту двоє чоловіків, що йшли вулицею, здалися підозрілими, - тому що один з них, а саме О., ніс у руках сумку. У дев’яності роки на Печерську (а родичі обирали для нападу квартири у «престижних» районах), мабуть, ходити вулицею із сумкою було дуже підозрілим, й доводиться лише гадати, скільки людей міліціонери «перевірили» безпідставно.

Але у цьому випадку сержант «влучив у ціль»: у сумці якраз і знаходився обріз. А тому, коли сержант звернувся до родичів, ті почали тікати. О. впав та відразу був затриманий, а от більш «досвідчений» Р. почав тікати, а побачивши, що сержант його наздоганяє, витягнув пістолет та вистрілив. Щоправда, у міліціонера не влучив, - можливо, й не намагався, а думав, скоріше, про те, що той припинить переслідування. А вийшло навпаки: сержант, у свою чергу, витягнув з кобури табельний «Макаров» та здійснив постріл на ураження, та, як потім виявилося, вдало: Р. отримав тяжке поранення. Але це його не зупинило: затримати на місці його не вдалося. Сержанту та стажисту довелося «задовольнитися» О. та знайденим у його сумці обрізом. Втім, вони усе одно досягли того, що у міліції з радянських часів називалося російським висловом «срубить палку», тобто – забезпечити показник. Затриманий бандит зі зброєю – це не просто «палка», а «жирная палка». Щоправда, сержанту потім довелося «відписуватися» після застосування табельної зброї, хоча його дії було визнано правомірними: після того, як переслідуваний першим вистрілив у його бік, претензії до міліціонера навряд чи могли бути.

Але усе це буде згодом. А просто зараз – що було робити пораненому втікачеві? Тим більше, маючи кримінальний «досвід», той чудово розумів: після затримання родича міліція швидко буде знати, хто він… Вихід було знайдено. Р. дістався одного з районів, де у приватному секторі мешкав його знайомий. А ще точніше – той, з ким вони «сиділи» разом, і теж носій «почесного звання» особливо небезпечного рецидивіста, Л. Який, звичайно, за «корпоративною етикою» не міг відмовити у допомозі «другові та колезі». Але що ж йому було робити? Вживши заходів, щоб прибулий не помер від рани, Л. вирішив дістатися його місця проживання, щоб попередити його дружину та взяти якісь необхідні речі. Але, коли він туди прийшов, - там вже були міліціонери. Й Л. нічого не залишалося, як зізнатися, що поранений знаходиться в нього вдома…

А от далі – стався цікавий «фінт», бо показання Л. у протоколі його допиту, як свідка (притягати його до кримінальної відповідальності у цій справі не було за що), були записані так: «Після цього ми зі співробітниками міліції відправилися до мене додому, і там спільними зусиллями Р. був затриманий».

Ось у такому вигляді ця справа й потрапила до суду. А вже там її розгляд нагадував справжню виставу, до в кожного персонажа – свій характер.

Худий, жилавий, із жорстким характером, характерною манерою висловлюватися, «любитель техніки» Р., який явно «не бажав ставати на шлях виправлення». Молодий О., який, здається, лише під час суду зрозумів, якими можуть бути наслідки того, у що його втягнув «добрий» родич. Мужня дівчина, яка докладно описувала нападників та їхні дії, її розгублені батьки.