Потерпілі.

Якось, наприкінці дев’яностих чи на початку двотисячних, довелося мені брати участь у процесі у справи однієї банди. Або, точніше, частини банди, бо з усього її складу судили лише трьох. А, за версією слідства, входило до банди більше людей, - інші були у розшуку. Включно із керівником, - про нього, до речі, казали, що він володіє екстрасенсорними здібностями, виникало навіть питання, чи міг він завдяки ним втягнути інших людей у злочинну діяльність. Однак за відсутності можливого предмету дослідження, звісно, відповіді на це питання слідство не дало.

Банда ця займалася викраданням людей заради викупу, а одному з підсудних закидали також замах на життя працівника міліції, - «розстрільна» на той час стаття. Але я захищав не його, а іншого підсудного, чиї дії теж кваліфікували, як бандитизм. Хоча він у нападах та захопленнях людей участі не брав, - його у цьому й не обвинувачували. Але у його будинку якийсь час тримали викрадених людей, про що він, за версією слідства, знав. Але, на мою думку, навіть, якщо це так, - тоді його дії треба було кваліфікувати як пособництво у незаконному позбавленні волі та, у крайньому випадку, у вимаганні. Але проблема у тому, що стаття КК про «бандитизм» була сформульована досить широко. Під це визначення підпадало, окрім, власне, ведення конкретної злочинної діяльності банди, також «членство у банді» або, навіть, якщо «членом банди» людина не була, то «участь у вчинюваному бандою нападі». Ну, із участю усе більш-менш зрозуміло. Але що таке «членство»? Адже банда, за самою своєю суттю, - організація незаконна, а це означає – неформальна. Вона ж посвідчень про членство не видає!

Але запам’яталася ця справа іншим. Не стільки обвинуваченими, скільки потерпілими. Двома потерпілими по одному з епізодів.

Першим з них був один бізнесмен, якого вимагачі захопили з метою отримання викупу. Стали вести з ним «переговори», врешті-решт, домовилися про суму. Але у «виконанні угоди» виникла проблема. Частину викупу могли передати вимагачам родичі бізнесмена, але залишок суми не міг зібрати ніхто, окрім нього самого. Таким чином було побудовано його бізнес, - ніхто інший не міг «вийняти» з нього гроші. Йому вдалося переконати викрадачів, що ситуація саме така, й існує вона об’єктивно.

Що ж було робити? Потерпілий разом із викрадачами вихід знайшов. Домовилися, що першу частину викупу привезе його родич. Родича вимагачі повинні були залишити заручником, а сам бізнесмен міг відправитися додому та збирати залишок потрібної суми. От лише самому родичу про таку перспективу нічого не сказали, він поїхав передавати гроші, будучи цілковито впевненим у власній безпеці. А опинився замість цього у тому самому будинку, що належав моєму підзахисному, де його охороняли інші підсудні разом із іншими членами банди.

А що ж його родич, бізнесмен, перший заручник? А він, судячи з усього, опинившись на волі, не дуже поспішав збирати залишок викупу, щоб того, кого так «підставив», таки звільнити. Принаймні, ніяких спроб зробити це матеріали справи не зафіксували. Врешті-решт, другий заручник вирішив взяти свою долю до власних рук. Простіше кажучи, відгадавши зручний момент, від викрадачів він просто втік сам. Так що ті таки залишилися без другого «траншу» викупу, а невдовзі декілька людей зі складу банди й були затримані. А мого підзахисного «пристебнули» до справи, саме за статтею «бандитизм», можливо, іще й для того, щоб виглядало солідніше: як же це так, з такої великої банди на лаві підсудних так мало людей?

А оскільки мав він відношення якраз до епізоду із другим заручником, то потрібно було встановити роль кожного у цій справі. Й закономірно виникало питання: а чому ж перший заручник, бізнесмен, - у цій справі лише потерпілий?! Адже саме він разом із бандитами спланував захоплення свого родича, який повинен був привезти викуп, нічого тому не сказавши. Саме він викликав родича на зустріч, саме він створив умови для того, щоб його позбавили волі. Так, він сам на той час був у заручниках бандитів, але, якщо підходити з суто правової точки зору, хіба це не «участь у вчинюваному бандою нападі»?! Навіть, якщо карати таку особу так само, як самих бандитів, і не можна.

Слідство цього питання чомусь так і не поставило. Й бізнесмен, як ми вже казали, проходив у справі, як потерпілий. Хоча й представляли його у цій якості двоє адвокатів, - в кожного з підсудних було по одному захисникові. Захисту довелося ставити це питання перед судом, - але суд не відреагував. І на питання, за яким же саме критерієм визначається «членство у банді», теж не відповів. Щоправда, роль кожного оцінив більш-менш вірно, - мій підзахисний отримав тоді найменше покарання…

А що ж наші потерпілі родичі? Як не дивно, після такого вони продовжували спілкуватися між собою. При тому, що показання щодо обставин захоплення другого з них давали абсолютно відверті. Обидва підтверджували, що другому заручнику було сказано, що він повинен лише передати гроші, а про перспективу самому опинитися у неволі його ніхто не попереджав. При цьому другий теж жодного разу не висловив бажання притягнути першого заручника до відповідальності за такий «фокус». Очевидно, такі у тій родині були уявлення про те, що таке підлість, а що – порядна поведінка…  Це як у одній з серій комедії «Поліцейська академія» були два персонажі, батько й син, які постійно били один одному обличчя. Але на здивовані запитання оточуючих син відповідав: «У нас із батьком чудові взаємовідносини!». Але щодо того бізнесмена – цікаво, як же він вів справи із власними діловими партнерами.

А ще ця справа була єдиною за мою практику, у якій прокурор відмовився від обвинувачення. Ні, звісно, не повністю, а лише щодо одного з підсудних, та щодо одного пункту. Але – найтяжчого. Щодо замаху на життя працівника міліції. У суді було встановлено, - власне, це підтвердив і сам «потерпілий» міліціонер, - що, коли його затримували, підсудний, дійсно, потягнувся до пістолета, який мав при собі, але витягати його не став та пострілу у міліціонера не зробив, хоча, за бажання, мав на це час та можливість. А це означало, що ніяких дій для такого «замаху» він не вчинив, а, якщо й мав такий намір, то від нього відмовився, тому засуджувати його за це не було підстав. Що стало очевидним і для прокурора. Але – такий випадок був єдиний за усі роки, що я займаюся цією роботою. Зазвичай прокурори, на жаль, навіть, коли обвинувачення виявляється явно необґрунтованим, продовжують його підтримати із впертістю, гідною кращого застосування.