Податкова справа.

Будь-яка держава не любить, коли зазіхають на її «кишеню». Але наша іноді бачить таке зазіхання у випадках, коли це виглядає, м’яко кажучи, дивно. У одній з таких справ колись довелося мені здійснювати захист.

До мене звернулася жінка – директор підприємства. У несплаті податків звинувачували її та головного бухгалтера, також жінку. Але, дізнавшись, про що саме іде мова, мені залишалося лише здивуватися.

Звинувачення стосувалося несплати податку на додану вартість (ПДВ) з продажу майна, що належало підприємству. Не товару, а саме майна самого підприємства, яке використовувалося ним тривалий час, у тому числі й кількох автомобілів. Взагалі, продаж майна підприємства теж оподатковується, але у даному випадку справа була у тому, що саме підприємство ніякого майна не продавало.

А що ж відбулося? Підприємство мало борги. Контрагенти подали до суду, вигорали справу, й ініціювали виконавче провадження. От у межах цього провадження державний виконавець спочатку заарештував, в потім реалізував належні підприємству транспортні засоби та ніше майно. Отриманих від реалізації грошей саме підприємство на своїх банківських рахунках і не побачило: вони були перераховані Державною виконавчою службою безпосередньо стягувачу. Як і повинно, взагалі, у межах виконавчого провадження бути.

От тільки після цього на підприємство прийшла податкова міліція… Й після перевірки було порушено кримінальну справу, у межах якої й було притягнуто до відповідальності директора та головного бухгалтера. У такому вигляді справа й пішла до суду.

Звичайно, справу потрібно було вивчити, для чого я й приїхав до суду. Де з’ясувалося, що справа по одному, такому «важливому», епізоду, налічує декілька томів. А це означало, що й знайомитися із ними потрібно було не один день. Взагалі, тоді, двадцять років тому, процедура ознайомлення із матеріалами справи займала набагато більше часу, ніж зараз. З тієї простої причини, що не було смартфонів, за допомогою яких можна швидко робити фотографії чи навіть скани документів (особисто я користуюся додатком-сканером, зроблені за допомогою якого файли можна, наприклад, відразу скинути електронною поштою собі на комп’ютер). Ні, тоді усе, що потрібно, було необхідно переписувати вручну. А, наприклад, у справах про ДТП перемальовувати у подробицях на кальку схему місця події. Якщо згадати, у яких умовах працювали тоді, а тим більше – іще раніше, то виникає питання: як же цю роботу вдавалося робити ефективно..?

Після першого дня ознайомлення зі справою, вийшовши з суду, я підійшов до автомобіля, яким приїхав, - це були «Жигулі», належні моєму батькові, на яких тоді тимчасово їздив. При цьому машина була далеко не нова, а у крилах зяяли дірки, - але, незважаючи на це, вона привабила якогось злодюжку, який намагався копирсатися ножицями у дверному замку. Побачивши мене, він, звичайно, втік, - виявилося, що бігає він краще за мене (йому це було потрібно за родом діяльності).

Приїхавши наступного дня до суду, щоб знайомитися із наступним томом кримінальної справи, я розповів цю історію судді. Зауваживши, що намагатися відкрити машину адвоката просто біля суду – це вже верх нахабства. На що його честь відповів:

-Ну, ви ж їх захищаєте!

Як би там не було, незважаючи на такі «пригоди», вивчення матеріалів справи було закінчено. Й розпочалося вироблення правової позиції. Яка у даному випадку зводилася (для цього, звісно, довелося витратити досить часу на вивчення тодішнього податкового законодавства саме стосовно сплати ПДВ) до того, що, по-перше, саме підприємство майна не продавало, а отже – в його посадових осіб і не виникало обов’язку податок сплачувати. Підприємство грошей не отримувало, а відтак, і не виникло, з чого саме його платити. Продаж майна не підприємством, а державним виконавцем, і не передбачався у якості випадку, коли виникає обов’язок платити ПДВ, а сам такий продаж – це особливий випадок, коли отримані від продажу майна суми спрямовуються виконавчою службою саме на задоволення потреб кредиторів, та не можуть витрачатися ані на що інше. У будь-якому випадку, «суб’єктом продажу» майна саме підприємство та його посадові особи не були, а відтак, і мови про те, щоб вони були тими, хто зобов’язаний податок платити, - не було.

От лише ставлення судді до захисту, яке було зрозумілим по його вислову щодо автомобільного злодюжки, оптимізму не викликало.

Але, звичайно, працювати треба було, незважаючи ні на що. Довелося підготувати та подати до суду кілька письмових клопотань, у яких аналізувалося те саме податкове законодавство, у відповідності до якого обов’язку платити податок саме в цих осіб у даному випадку не було. А відтак – не могло бути й складу злочину. За таких умов їх треба було б виправдовувати – але для наших судів навіть зараз виправдувальний вирок є досить рідкісним явищем, а тоді – був подією просто надзвичайною.

І от, після одного з засідань, суддя сказав, що сам прокурор просив дізнатися, «чи влаштує» захист закриття справи за амністією, причому, якщо головних бухгалтер під цю амністію підпадала точно, то щодо директора прокурор «придумає, як це зробити». Довелося пообіцяти обговорити цю ситуацію із клієнткою.

Для адвоката, звичайно, отримати саме виправдувальний вирок суду, - найбільша професійна перемога. Але адвокат діє не заради свого марнославства, а заради інтересів клієнта, й позицією клієнта пов’язаний. А в клієнта свої інтереси, які іноді полягають у тому, щоб, нарешті, «позбутися» кримінальної справи, не витрачати час, нерви та гроші. До того ж, як уже було сказано, отримати виправдувальний вирок – було на той час вкрай складно. Тому «пропозиція» підсудну зацікавила. Було лише одне питання: щоб не виникло судимості, щоб не вважатися судимою… Але, якщо справа закривається за амністією під час судового провадження, судимість не виникає, хоча така обставина й не вважається реабілітуючою.