Куполи.

Ні, мова не про ті, що «на грудях наколоті». А про справжні, церковні. А ще – про те, якими справами іноді доводиться займатися адвокату, та про те, як фанатизм можна використати проти закону.

Усе почалося з угоди.  Церковна громада уклала договір із архітектором – він повинен був спроектувати будівлю храму, та у подальшому здійснювати авторський нагляд, як передбачено законом та нормативними актами з будівництва. Усе було добре, проект було розроблено, й будівництво розпочалося… Але диявол – у дрібницях…

Першоначальним проектом було передбачено традиційні форми куполів храму. У якийсь момент архітектор запропонував проект змінити, зробивши куполи більш характерними для саме українських церков. Й це збурило пристрасті – зовсім для архітектора неочікувано…

Релігійна громада, про яку йшла мова, належала до Української православної церкви Московського патріархату. Було це багато років тому, невдовзі після конфлікту у церкві та появи Київського патріархату, представників якого у Московському вважали «розкольниками». Із абсолютно незрозумілої причини, священник, що очолював цю релігійну громаду, сприйняв пропозицію змінити форму куполів на притаманну українським церквам, як «пропозицію переходу до Київського патріархату», тобто до «розколу». Архітектор нічого такого, звичайно, не мав на увазі, і взагалі, у внутрішні справи церкви навіть і не гадав втручатися. Але панотець збурив вірян, і внаслідок скандалу, що виник, архітектора відсторонили від авторського нагляду за будівництвом, вирішивши будувати самі. Й усе б нічого, але будували, як виявилося, не з тих матеріалів, що передбачені проектом. А це, на думку архітектора, загрожувало у майбутньому навіть можливим обвалом, - і кого б потім звинуватили у цьому..? Справа тут була не лише у грошах, але й принципі та репутації. Тому він вирішив звернутися до суду.

Було ухвалено рішення звернутися до Закону України «Про авторське право та суміжні права». Треба сказати, що у сфері авторського права наша держава залишається … ну, скажімо, зовсім не передовою за його дотриманням, навіть тепер. А більше, ніж двадцять років тому, - тим більше. Тим паче, на такі «дрібниці» не дуже звертала увагу релігійна громада. А між тим, за законом архітектор має право на те, щоб брати участь у реалізації свого проекту, здійснювати авторський нагляд.

Мені було дещо легше. Ще до того, як отримати адвокатське свідоцтво, мені доводилося працювати  у кількох компаніях, де доводилося щільно стикатися із авторським правом, щоправда, у дещо іншому аспекті: це стосувалося аудіовізуальних творів. Власне, з тих пір для мене авторське право – друга спеціалізація.

Тому було підготовлено позовну заяву. Вимоги були – відновити авторський нагляд та, звісно, стягнути компенсацію. Відповідачем була релігійна організація. При цьому, хоча розташовувалася вона у одному з українських міст, - і будівництво велося там же, - звертатися до суду вирішили у Києві: ЦПК[1] передбачав можливість звертатися до суду за місцем проживання позивача, якщо справа стосувалася авторських прав.

Закон-то передбачав, а от судді у Києві розглядати «чужу» справу не дуже бажали. Насправді, по-людськи їх можна було зрозуміти. Справа була, можна сказати, нестандартна, для її вирішення судді треба було вивчати нові сфери, - а навіщо звичайному судді районного суду, в якого «стандартні» справи про розірвання шлюбу чи хуліганство йдуть потоком, витрачати на це час? Та ще й мати справу із церквою… І суддею було вирішено передати справу до «міського суду» того міста, де будували церкву.

От лише проблема була у тому, що … такого суду не існувало. Місто це мало районний поділ, а відповідно, й кілька районних судів. Тому ухвала про передачу справи могла з таким же успіхом бути сформульована: «На деревню, дедушке».

До того ж, де розглядати справу – у даному випадку мав право вирішувати позивач, а йому (та й мені) було б зручніше робити це «на власній території», без поїздок до іншого регіону. Тому ухвалу суду було оскаржено, міський суд скаргу задовольнив та передав питання на новий розгляд. Але районний суду Києві усе ж дуже не хотів розглядати справу. Мабуть, цього разу суддя усе ж ознайомився із довідником щодо адміністративно-територіального поділу, з’ясував, до якого району відноситься місце, де будується храм, та направив-таки справу до відповідного районного суду. Цього разу ухвалу вирішили не оскаржувати: від подання позовної заяви пройшло вже більше року, а справу ще не розпочали розглядати по суті. Вирішили, що простіше буде приїхати туди, на місце. Де справа вирішилася несподіваним чином.

Спочатку-то у суді у ролі представника відповідача прийшов сам панотець, а у судовій залі було повно людей. Більшість складали характерні тітоньки трохи старші середнього віку, які здіймали галас та підтримували свого пастиря у конфлікті із архітектором – «носієм розколу». Щоправда, це до початку самого судового засідання, а коли у залі з’явився суддя, поводилися вони пристойно. Але, у будь-якому випадку, позаздрити судді було важко. Суддя, до речі, розумів, якого масштабу для його невеликого міста ця справа, та наскільки гучна і скандальна, а тому виділив на її розгляд практично цілий робочий день, щоб вирішити, по можливості, швидко. Але стільки слухачів по цивільній справі у залі я не бачив більше жодного разу, та й у справах кримінальних – нечасто.

У залі була й ще одна фігура. На суд з обласного центру приїхав сам керівник єпархії – мабуть, для церкви ситуація, коли на громаду подали до суду, та ще й у зв’язку із такою справою, була надзвичайною ситуацією. Тож, він сидів у залі та слухав пояснення – спочатку наші, які стосувалися авторського права та специфіки будівництва, а потім свого «підлеглого», який апелював до наче б то пропозицій «змінити конфесію» з боку архітектора.

А потім сталося несподіване. Суддя оголосив перерву на обід, - цього-то можна було очікувати, - але обідати ніхто не пішов (крім, можливо, судді). Бо церковний ієрарх підійшов спочатку до свого «підлеглого» та про щось поговорив із ним, потім – до архітектора. І запропонував вирішити справу миром. Мабуть, зрозумів, що ніякої «пропозиції розколу» не було, а були безглузді спроби розпочати конфлікт якраз з боку парафії. Та запропонував умови примирення, які включали відновлення авторського нагляду за будівництвом. Архітектор сказав, що його це влаштує, якщо панотець вибачиться перед ним привселюдно, визнавши, що ніякої «пропозиції розколу» не було.