Пляшки, пакети та трупи.

Відразу скажу: я не є прибічником існування системи безоплатної правової допомоги. Не лише системи як такої, але самої можливості, коли те, за що інші сплачують зароблені гроші, хтось отримує безоплатно. Про це я неодноразово писав.[1] Але такими справами доводилося займатися, особливо – коли розпочинав адвокатську діяльність. Про одну таку справу,  незвичайну своїми обставинами, й розповім.

Довелося тоді мені захищати одного чоловіка, назвемо його Микола. Він був тричі судимий алкоголік без постійного місця проживання, а цього разу притягали його до відповідальності за два епізоди квартирних крадіжок та вбивство двох осіб  Оскільки тоді ще в Україні не було скасовано смертну кару, саме таке покарання за вбивство Миколі й загрожувало, а тому участь адвоката була обов’язковою, і захищати його призначили мене.

Ознайомився я із цією справою – і зрозумів, що обставини її досить непересічні, навіть незважаючи на те, що проти фактичних обставин ніхто не заперечував.

Сталося ось що. Наш Микола якийсь час жив із жінкою, яку усі знайомі називали Соня. Житла в жодного з них не було, але вони й не були тими «класичними бомбами», що живуть на вулиці. Жили то по квартирах знайомих, то знімали житло… Як можна було здогадатися, гроші на це надходили не з легальних джерел. Про те, ким був Микола, ми вже сказали. А Соня, як з’ясувалося, була особистістю ще більш цікавою. По-перше, вже у ході розслідування з’ясувалося, що ніяка вона не Соня, а зовсім навіть Зінаїда. Громадянка Молдови, і що робить в Україні, незрозуміло. За свої сорок з чимось років має шість судимостей та «почесне звання» особливо небезпечної рецидивістки, але поміж цим встигла народити також шістьох дітей та бути на усіх них позбавленою батьківських прав, а ще мала хронічний алкоголізм, так що із Миколою в них були міцні спільні інтереси. (При цьому, забігаючи вперед, скажу, що при спілкуванні із нею – зовсім не можна було б визначити її біографію. Звичайна собі за зовнішністю жінка середніх років, із нормально поставленою мовою та навіть почуттям гумору…)

І от якось Микола із «Сонею» познайомилися у Києві із подружжям пенсіонерів, які мали із ними спільний інтерес. До алкоголю. Напросилися у гості… І залишилися. А далі сусіди старих стали помічати, що «гості» почуваються у квартирі, як господарі, і виносять звідти на продаж речі. Як з’ясувалося потім, вони навіть демонтували, винесли та продали газову плиту. А от господарів щось стало не видно…

Сусіди забили на сполох та звернулися до міліції. Там, однак, відреагували … ну, майже не відреагували ніяк, принаймні, нічого не зробили, щоб до квартири потрапити. А Микола із «Сонею» якогось дня зникли. Скоро стало зрозуміло, чому. Коли стало тепло, (а відбувалося усе це на початку весни), поряд із квартирою став розповсюджуватися характерний запах, а на балкон сусідів поверхом нижче стали сипатися черв’яки… Після цього до квартири такі проникли правоохоронці, та виявили убитих господарів. Як з’ясувалося, їх задушили та винесли на балкон. І кинули там. У протоколі огляду місця події слідчий (до речі, слідчий навіть не міліції, а прокуратури, - саме до її підслідності тоді відносилися справи про вбивство за обтяжуючих обставин) написав: «На балконе в беспорядочном порядке расположены бутылки, пакеты и трупы». (Навожу мовою оригіналу, тоді процесуальні документи часто складалися російською.)

Відступаючи від нашого сюжету, зауважу: майже у кожній кримінальній справі обов’язково знайдеться якийсь подібний «перл». Зазвичай у практикуючих юристів є свої «колекції». Я свою розпочав збирати іще студентом, коли, потрапивши на практику до Київського міського суду, надибав там таку справу. Хлопець увірвався у гуртожитку до кімнати своєї подруги, об матюкав сусідку, порізав ножем меблі, далі, за текстом вироку (теж російською): «Разбил ногой клетку с попугаями, одного попугая раздавил ногой». Засуджений за злісне хуліганство – ч.2 ст.206 тодішнього КК. У касаційній скарзі (тоді друга судова інстанція була касаційною, а не апеляційною, як зараз, а третя «наглядовою») просив перекваліфікувати на ч.1 ст.206 – тобто «просте» хуліганство, та знизити відповідно покарання. Київський міський суд йому відмовив, зазначивши: «Основания для квалификации действий … по ч.2 ст.206 УК Украины дают следующие обстоятельства: уничтожение и повреждение имущества, убийство попугая…». Після цієї справи подібним чином сформульовані думки з процесуальних документів я став собі записувати чи запам’ятовувати. Тож, і повз «расположенные в беспорядочном порядке бутылки, пакеты и трупы» пройти при ознайомленні із матеріалами справи не міг, хоча, звичайно, веселого у цьому було мало. Але у кримінальних справах дуже часто можна застосувати вираз: «І сміх, і гріх». Щоправда, у даному випадку, скоріше, навпаки, «гріх» на першому місці.

Звичайно, Микола із Зінаїдою, хоча за кількістю судимостей і могли вважатися досвідченими злочинцями, але, очевидно, приховувати сліди не дуже вміли, якщо їх кожного разу притягали до відповідальності. Це як у пісні Володимира Висоцького:

Сколько я ни старался,

Сколько я ни стремился,

Я всегда попадался,

И всё время садился…

 «Вирахували» їх і цього разу. Звичайно, стали, як це називають слідчі, перевіряти на причетність до інших злочинів, і з’ясувалося, що за ними – іще й два епізоди квартирних крадіжок. Причому у обох випадках вчинили це саме вони, а не міліціонери «повісили» на них перші-ліпші епізоди. По-перше, тому, що цих епізодів було «усього лише» два, а не хіба що не усі нерозкриті крадіжки у місті. По друге, з’ясувалося, що одна з цих крадіжок була вчинена у будинку, де сама «Соня» тривалий час жила із якимось чоловіком (до Миколи), а отже, добре знала, хто там живе, та в кого можна щось вкрасти.

Потерпілим від крадіжки виявився  військовий, причому прапорщик, що вже саме по собі викликало у пам’яті численні «військові» анекдоти. Але, вивчаючи матеріали справи, я звернув увагу іще на одне. Після крадіжки міліціонери, як зазвичай, обходили квартири та відбирали пояснення у мешканців, - а раптом хтось щось бачив чи знає? У даному випадку свідків, які змогли б повідомити щось цінне, не виявилося. (Це вже пізніше, коли з’ясувалося, хто вчинив крадіжку, як свідка допитали чоловіка, в якого колись жила «Соня», до речі, для нього теж виявилося сюрпризом, що вона насправді – Зіна.) Але самі пояснення у справі були. Й анкетні дані у них були вказані.