Справа театралів.

Що більш за усе «подобається» адвокату? Коли до нього приходять зі справою, у якій рішення вже ухвалено не на користь потенційного клієнта. Так було й цього разу. У таких випадках часто доводиться вирішувати: братися за таку справу чи ні?

Ця справа виявилася парадоксальною своїми обставинами, а ще викликала у пам’яті почуту ще в останні радянські роки пісню Микити Джигурди. Але мала й цікаві юридичні особливості.

Отже, усе розпочалося … у театрі. Точніше, усе розпочалося з організованого походу до театру, який розташований у самому центрі Києва. Не знаю, чи існує така «традиція» у навчальних закладах зараз, а у радянські роки та деякий час після – була досить розповсюдженою. Так сталося й цього разу, й усе б нічого, якби у театр не повели одночасно, на одну виставу, групу першокурсників технікуму та цілий старший клас однієї зі шкіл. Побути дисциплінованими театралами учні змогли недовго. Вже після першого акту між школярами та учнями технікуму виник конфлікт просто у приміщенні театру. Хтось комусь сказав: «Давай вийдемо, побалакаємо!» - й обидві компанії опинилися на вулиці, точніше - на лавках біля театру. Де, звичайно, між ними виникла бійка, у якій школярі програли, а «команда» технікуму здобула перемогу. Після чого копійчані речі когось зі школярів опинилися у кишенях «опонента». А оскільки відбувалося усе це на очах свідків (а мешканці самого центру Києва, навіть наприкінці дев’яностих, до такого не дуже звикли), хтось викликав міліцію, й учасники бійки опинилися там, де й повинні були.

«Винуватими» у бійці, звісно, зробили учнів технікуму. Вони старші на рік, а головне – вони перемогли, а міліція, на відміну від спортивних суддів, переможців не любила. У такому дусі велося й слідство, а кваліфіковано ці події було, не як хуліганство, а як грабіж. Так справа й пішла до суду, так суд і засудив. Але комусь цього виявилося замало. Й за протестом прокуратури справу повернули на додаткове розслідування: тодішній КПК[1] таке дозволяв. Причина полягала у тому, що одному зі школярів спричинили під час бійки не просто легкі тілесні ушкодження, а такі, що потягли короткочасний розлад здоров’я. А якщо є розлад здоров’я, то й застосоване до потерпілого насильство повинно було розцінюватися, як небезпечне для здоров’я. А якщо насильство було небезпечним для життя чи здоров’я – то й дії обвинуваченого повинні були кваліфікуватися не як грабіж, а як розбій. А це – стаття КК[2] із набагато більш серйозними санкціями. Причому таким чином потрібно було, з точки зору прокуратури, кваліфікувати дії лише одного обвинуваченого, того, який і наносив удар потерпілому, що призвів до таких наслідків. Билися усі разом, речі потерпілих розкладали по кишенях разом, а обвинувачують усіх у грабежі, а одного – у розбої… Такі парадокси юридичної кваліфікації.

От цього «розбійника» мені й випало захищати.

Поясню для читача, який, можливо, уявляє собі адвокатську роботу по художніх книгах. Далеко не усі кримінальні справи можна «виграти» чи «програти». У багатьох з них, коли злочин, дійсно, мав місце, завдання адвоката полягає, скоріше, у тому, щоб полегшити долю підзахисного, щоб йому не «навішали зайвого» ані за епізодами, ані за кваліфікацією.

До того ж… Коли рішення, яке вже було ухвалено якщо не на користь клієнта, але без явного порушення його прав, потім було скасовано з метою обтяжити його долю, - працювати по такій справі набагато важче, ніж, якби усе робилося правильно з самого початку. А іноді буває, що починаєш займатися такою «запущеною» справою – й розумієш: на першому етапі хтось із кимось «домовився», й рішення було ухвалено на їхню користь, але той, хто це зробив, виконав обіцяне безграмотно, й рішення було скасовано вищими інстанціями. А при новому розгляді такої справи адвокату значно складніше…

Нове слідство йшло. Адвокати, - в кожного обвинуваченого, звісно, був власний, - брали участь у слідчих діях. Мені довелося заявляти клопотання про перекваліфікацію дій підзахисного, - я вважав, що у його діях, коли відбувалася бійка, взагалі не було умислу не лише на розбій, але й на грабіж. Конфлікт не мав «майнового» характеру. Звичайна серед молоді ситуація – хтось комусь щось «не так» сказав… До того ж, далеко не факт, що ініціаторами були саме учні технікуму. Тому просив перекваліфікувати справу на нанесення легких тілесних ушкоджень.

Слідчий, звичайно, відмовив. На словах сказавши, що він «ще не бачив такого нахабного клопотання»  у кримінальній справі, - але сказав це із посмішкою. У цій справі зі слідчим не було конфлікту або напружених розмов, як буває іноді. Він навіть виявився із почуттям гумору.

До речі, саме я придумав тоді цю назву – «справа театралів». Яка відразу «прижилася» серед міліціонерів, прокурорів та адвокатів, які займалися нею. Слідчий потім так і казав: «Я усьому відділу розповідаю, що «справу театралів» розслідую»! (А усі питали: що ж це за справа така?!)

На жаль, на об’єктивність слідства усе це мало впливало. Але, нарешті, слідство було закінчено, й матеріали справи було надано обвинуваченим та адвокатам для ознайомлення (це робиться перед тим, як справу передають до суду). Й тут відразу кидалися у вічі деякі обставини.

В бійки були свідки. Троє хлопців, які жили поруч, та якраз вийшли погуляти із собакою. Їх і допитував слідчий. І набирав протоколи допитів на комп’ютері. Із абсолютно однаковими помилками, - очевидно було, що документи просто копіювалися одні з одних. Навіть друкарські помилки в усіх трьох протоколах були однакові. Мало того. Один з обвинувачених (не мій підзахисний, а інший) мав характерну, дещо «східну», зовнішність. І опис його у цих протоколах допитів був сформульований … ні, не так, як міг зробити звичайний свідок. А так, як вчать описувати зовнішність на лекціях з криміналістики. А це означало: показання свідки не самі давали, а їх або «надиктовував», або сам формулював слідчий.