Розділ 5. Справа про кривавий антикваріат, сімейні вечері та гранату в багажнику

​Кажуть, що коли жінка хоче змінити життя, вона змінює зачіску. Марта Чернова вважала це повною патріархальною нісенітницею, придуманою перукарями-маркетологами. Коли Марта хотіла змінити життя, вона купувала новий пістолет-шокер, оновлювала базу даних Міністерства юстиції та замовляла потрійний ристрето.
​Проте сьогодні зранку їй хотілося змінити не просто життя, а траєкторію руху одного конкретного Макса Воронова, який уже двадцять хвилин підпирав плечем одвірок її кабінету, тримаючи в руках паперовий стаканчик із написом «Для моєї улюбленої процесуальної катастрофи».
​— Воронов, якщо ти зараз же не прибереш свій двометровий каркас від моїх дверей, я викличу службу дезінсекції, — не відриваючи погляду від монітора, чекано вимовила Марта.
​На ній був строгий костюм кольору глибокого бордо, який підкреслював її пишні форми так, що навіть суддя Апеляційного суду вчора тричі збився, зачитуючи ухвалу. Волосся було зібране у високий, злегка розпатланий хвіст, а на губах незмінно палахкотіла матова помада.
​— Чернова, ти несправедлива до моїх щирих поривів, — Макс крокнув у кабінет, і простір навколо Марти миттєво зсунувся, заповнюючись його присутністю. Він поставив каву на її стіл, ледь не зачепивши кактус Артурчика. — Я приніс тобі не просто каву. Я приніс тобі інформацію. Мій інформатор у департаменті поліції каже, що кримінальне провадження щодо твого колишнього, Артурчика-недоноска, намагаються зам'яти. Його адвокати подали клопотання про зміну запобіжного заходу на нічний домашній арешт. І знаєш, хто підписав клопотання?
​Марта відірвалася від екрана, її очі звузилися:
— Хто?
​— Суддя Вишневський. Той самий, який три тижні тому раптово купив трикімнатну квартиру в елітному ЖК на Печерську, оформлену на його вісімдесятирічну тещу, яка до цього все життя вирощувала кабачки під Житомиром.
​Марта глибоко вдихнула. Лють, чиста й нерозбавлена юридична лють, знову приємно зігріла її зсередини.
— Значить, міжнародний синдикат зброї вирішив викупити нашого маленького зрадника. Вони бояться, що Артур почне говорити на допитах про сорок два мільйони.
​— Саме так, — Макс нахилився над її столом, спираючись руками на край. Футболка натягнулася на його грудях, і Марта зрадницьки згадала поцілунок у ресторані. — Але це ще не все. У нас є нова справа, яка переплітається з цим усім так щільно, що мені вже здається, ніби нас хтось зв'язав одним кодексом. До мене звернулася пані Софія Воронецька.
​Марта ледь не поперхнулася повітрям:
— Воронецька? Мати Артура?! Ця патріархальна матрона, яка на нашому зарученні заявила, що мені треба скинути десять кілограмів, бо її синочок «не любить, коли жінки займають забагато місця на дивані»?!
​— Вона сама, — кивнув Макс, і в його очах промайнула іскорка співчуття, змішана з гумором. — Але зараз їй не до диванів. Її чоловіка, батька Артура — відомого колекціонера антикваріату Петра Воронецького, сьогодні вночі знайшли в його власному кабінеті. З ножем у спині.
​Марта застигла. Справа про кривавий антикваріат у родині її колишнього? Це було занадто кінематографічно навіть для її буревісного життя.
​Візит до гнізда змії
​Через годину рожевий Cadillac пані Елеонори (яка після минулих пригод категорично відмовилася відпускати Марту на «кримінальні розборки» без свого транспорту) припаркувався біля триповерхового особняка Воронецьких у Конча-Заспі.
​— Дівчата, я чекаю тут, мотор не глушу, — заявила Елеонора, поправляючи величезні сонцезахисні окуляри. — Якщо ця стара карга Софія почне щось пищати про твою фігуру, Марточко, ти тільки свисни — я протараню їхній парадний паркан ще раз.
​— Дякую, Елеоноро, тримайте себе в руках, — посміхнулася Марта, виходячи з машини.
​Макс уже чекав її біля воріт, розмовляючи з криміналістами. Будинок був оточений поліцейською стрічкою. Усередині пахло ладаном, дорогим паркетом і валідолом.
​У вітальні, на оксамитовому дивані, сиділа Софія Воронецька. Вона виглядала як класична вдова з драми: чорна хустка, бліде обличчя, але очі — такі ж холодні й розрахункові, як і в її сина. Побачивши Марту, яка зайшла разом із Максом, Софія скривилася, ніби випила лимонного соку.
​— Воронов, я просила прийти тебе, а не цю... помічницю, — слабким, але отруйним голосом сказала вона.
​— По-перше, пані Софіє, я не помічниця, а керівник адвокатського бюро Марта Чернова, — холодно відчеканила Марта, сідаючи в крісло навпроти й закидаючи ногу на ногу. — По-друге, ваш син Артур зараз сидить у СІЗО саме завдяки моїй роботі. Тому рекомендую змінити тон, якщо ви хочете, щоб ми розібралися, хто вбив вашого чоловіка, а не залишили вас сам на сам із поліцією, яка вже, наскільки я бачу, вважає вас головною підозрюваною.
​Софія здригнулася й подивилася на Макса, шукаючи чоловічої підтримки, але той лише схрестив руки на грудях і кивнув:
— Марта права, пані Софіє. Вона найкращий спеціаліст із кримінального аналізу. Говоріть правду.
​Вдова зітхнула, стискаючи хустинку:
— Петра вбили близько другої ночі. Зникла головна перлина його колекції — скіфська золота пектораль «Серце степу», яку він тримав у таємному сейфі за картиною. Поліція думає, що це я, бо Петро хотів переписати весь свій спадок на благодійний фонд, дізнавшись про кримінальні справи Артура. У нас був скандал увечері. Але я не вбивала його! Я була у своїй спальні, пила снодійне!
​Марта підвелася й почала ходити по кімнаті, уважно оглядаючись навколо.
— Сейф був відкритий кодом чи зламаний?
​— Відкритий... Код знали тільки три людини: Петро, я і... Артур. Але Артур під вартою!
​Марта подивилася на Макса. У обох в головах миттєво з’явилася одна й та сама думка. Суддя Вишневський. Клопотання про домашній арешт.
​— Воронов, — швидко сказала Марта, підходячи до нього. — А о котрій годині Вишневський підписав ухвалу про звільнення Артура під нічний домашній арешт?
​Макс швидко витягнув телефон, набрав когось, послухав кілька секунд і потемнів обличчям:
— Учора о двадцять першій нуль-нуль. Артур мав бути вдома, під електронним браслетом.
​— А тепер перевіримо, чи був він там, — Марта рішуче попрямувала до кабінету Петра Воронецького, де ще працювали експерти.
​Кабінет покійного нагадував музей: скляні вітрини, стародавня зброя на стінах. На підлі — крейдяний контур тіла. За картиною Рембрандта (точніше, її якісною копією) зяяв відкритий сейф. Марта підійшла до вікна, яке виходило на задній двір. На підвіконні виднілася ледь помітна царапина від металу, а на газоні під вікном — глибокий відбиток чоловічого взуття 43-го розміру. Марта пам’ятала цей розмір занадто добре — вона три роки купувала Артуру туфлі.
​— Він був тут, — тихо сказала вона. — Артур звільнився, приїхав сюди, забрав пектораль, щоб розрахуватися з синдикатом за свою свободу, а коли батько застав його — просто прибрав його як перешкоду.
​— Але як він зняв браслет? — запитав Макс, підходячи ззаду і майже торкаючись її плечей. — Поліція б миттєво отримала сигнал.
​— Якщо поліція в долі, або якщо синдикат має своїх глушилок — це не проблема, — Марта розвернулася до нього, і їхні погляди знову зустрілися в тій самій точці, де професійний інтерес переростав у щось набагато гарячіше. — Воронов, нам треба знайти Артура до того, як він передасть пектораль і зникне з країни. Бо якщо він утече, твоє провадження і моя справедливість підуть під три чорти.
​— У мене є ідея, де він може бути, — Макс небезпечно посміхнувся. — У Артура є закритий бокс у підземному паркінгу на Оболоні. Він там тримав свою колекційну Ferrari. Якщо він збирається тікати, він поїде туди за машиною та грошима з кеш-боксу. Ходімо.
​Погоня з сюрпризом у багажнику
​Коли вони вискочили на вулицю, пані Елеонора, почувши слово «погоня», ледь не вистрибнула з шуби від захвату.
— Так, діти мої, сідайте назад! Марточко, тримайся за щось міцне, зараз матуся покаже цим кримінальним елементам, що таке американський автопром!
​Кадилак з виском шин рвонув з місця, вилітаючи на трасу в бік Києва. Макс і Марта сиділи на задньому сидінні, притиснуті один до одного через шалені віражі Елеонори. На кожному повороті пишне стегно Марти врізалося в міцне стегно Макса, а його рука, що трималася за поручень, періодично опинялася на її талії, ніби для «стабілізації».
​— Воронов, прибери руку, я не падаю, — намагаючись зберегти суворий голос, прошепотіла Марта, хоча її серце вже калатало не від швидкості машини, а від близькості його губ.
​— Чернова, це питання техніки безпеки. Якщо Елеонора ще раз так поверне, ти вилетиш у вікно, а я втрачу свого найкращого процесуального опонента. Я не можу так ризикувати, — його голос звузив простір між ними до мінімуму, і він злегка притиснув її до себе. Марта вирішила цього разу не сперечатися — чисто з міркувань безпеки, звісно.
​Через двадцять хвилин вони залетіли в підземний паркінг елітного комплексу на Оболоні. Там було темно і тихо. Елеонора вимкнула фари й зупинилася за колоною.
​Макс і Марта обережно вийшли з машини. Вдалині, біля одного з закритих боксів, виднілося світло. Червона Ferrari вже стояла з відкритим багажником, а біля неї метушився чоловік у капюшоні. Це був Артур. Він швидко пакував сумки. На пасажирському сидінні Ferrari лежала старовинна золота пектораль, яка блідо миготіла в напівтемряві.
​— Ну що, колишній, — тихо прошепотіла Марта, витягаючи з кишені свій улюблений шокер. — Зараз ти в мене отримаєш атестат про повну середню освіту в закладах пенітенціарної системи.
​— Марто, стій, він може бути озброєний, — Макс спробував зупинити її, але жіноча впертість Чернової вже вийшла на орбіту.
​Вона впевнено, на своїх семисантиметрових підборах, вийшла з-за колони:
— Артурчику! Здається, ти забув підписати обхідний лист у СІЗО!
​Артур здригнувся, різко розвернувся. Його обличчя було блідим, очі дикими. Побачивши Марту, він оскалився:
— Ти?! Знову ти, жирна відьма, псуєш мені життя! Через тебе все пішло шкереберть! Батько не хотів давати гроші, довелося... довелося його заспокоїти!
​— Ти вбив власного батька через шматок золота, нікчемо, — холодно сказала Марта, підходячи ближче. — І твій синдикат тобі не допоможе. Гроші заблоковані, коди у нас. Ти ніхто.
​— Заткнися! — Артур судорожно поліз у кишеню куртки й витяг... маленьку, чорну оборонну гранату Ф-1. — Назад! Всі назад, або я підірву нас усіх разом із цією чортовою машиною!
​Марта зупинилася. Граната — це вже не лак для волосся і не шокер. Це було по-справжньому небезпечно.
​У цей момент із-за колони повільно вийшов Макс Воронов. Його плечі здавалися величезними, а обличчя — абсолютно спокійним, хоча в очах миготів холодний розрахунок.
— Артуре, ти не підірвеш її. Ти занадто сильно любиш своє жалюгідне життя. Якщо ти висмикнеш чеку — ти помреш першим. Кинь її. Давай домовимося. Як юрист із юристом.
​Артур завагався, його рука з гранатою затремтіла. Він подивився на Макса, потім на Марту. І ця секунда вагання стала для нього фатальною.
​Ззаду, абсолютно безшумно, наче рожевий ніндзя 60-го розміру одягу, підкралася пані Елеонора. Вона тримала в руках важкий, залізний домкрат від свого Кадилака.
— Це тобі за Марточку, паскудо! — з криком прогриміла дама і з усього маху опустила домкрат на голову Артура.
​Пролунав глухий звук. Очі Артура закотилися, він випустив гранату з рук і рухнув на підлогу паркінгу без свідомості.
​Граната покотилася прямо до ніг Марти. Чека була на місці, але від удару вона могла здетонувати. Макс Воронов зреагував блискавично. Він зробив ривок, збиваючи Марту з ніг, закриваючи її своїм тілом і відкочуючись разом із нею за важке колесо Ferrari.
​Минуло кілька секунд. Вибуху не відбулося. Граната просто тихо зупинилася біля стіни.
​Іскра в напівтемряві
​Вони лежали на холодній підлозі паркінгу. Макс повністю нависав над Мартою, його важке, гаряче тіло притискало її до землі, а його руки міцно тримали її за плечі. Його обличчя було за сантиметр від її обличчя. Подих був важким, серце калатало так, ніби збиралося пробити грудну клітку.
​Марта дивилася в його сірі очі й вперше в житті не знала, що сказати. Весь її феміністичний захист, усі слова про незалежність просто випарувалися. Він знову закрив її собою. Не тому, що вважав слабкою, а тому, що її життя було для нього дорожчим за власне.
​— Ти ціла, Чернова? — прохрипів він, уважно вдивляючись у її обличчя й обережно прибираючи кучеряве пасмо з її чола.
​— Ціла, Воронов... — тихо відповіла вона, відчуваючи, як її губи зрадницьки тремтять. — Ти... ти знову це зробив.
​— Я не можу інакше, Марто, — його голос став неймовірно ніжним, без жодної краплі зверхності. — Ти можеш скільки завгодно будувати свої стіни, цитувати мені статті й називати мене павичем. Але я закохався в тебе з першого дня в тому коридорі суду. І я нікому не дозволю тебе скривдити. Навіть тобі самій.
​Марта відчула, як сльоза зрадницьки покотилася по її щоці. Вона підняла руки й поклала їх на його міцні плечі, притягуючи його до себе.
— Воронов... ти занадто багато говориш для адвоката. Поцілуй мене вже, або я випишу тобі штраф за неповагу до суду.
​Він не змусив себе чекати. Його поцілунок на підлозі підземного паркінгу, поруч із непритомним колишнім і гранатою, був найсолодшим, найгарячішим і найправильнішим моментом у її житті. Це був поцілунок двох рівних, сильних людей, які знайшли один одного в цьому божевільному світі.
​Ззаду почулося делікатне покашлювання пані Елеонори:
— Дітки, я звісно все розумію, романтика, кримінал, але я вже викликала поліцію, і цей ідіот Артур починає приходити до тями. Може, ми зв'яжемо його моїми запасними колготками, поки ви там закінчите свій судовий процес?