Розділ 4. Справа про підмочену репутацію, качині грудки та шпильки у спину

​Марта Чернова стояла посеред свого нового офісу і намагалася зрозуміти, у який саме момент її затишний феміністичний всесвіт дав тріщину й утворив спільний кордон із державою під назвою «Макс Воронов».
​Після гучного скандалу на аукціоні «Золотий лотос» і затримання Артура Воронезького (якого кіберполіція взяла прямо в аеропорту «Бориспіль» з фальшивим паспортом на ім’я Артура Воронка), справи Марти стрімко пішли вгору. Напівпідвальний кабінет із кактусом Артурчиком залишився в минулому. Тепер на її нових дверях на третьому поверсі сучасного бізнес-центру красувалася солідна табличка: «Адвокатське бюро Марти Чернової. Захист, справедливість, результат».
​Проте була одна маленька, двометрова проблема. Двері навпроти, рівно через три метри коридору, прикрашала інша табличка: «Воронов і партнери. Кримінальний захист».
​Як виявилося, Макс викупив весь поверх і вирішив, що сусідство з жінкою, яка вміє штурмувати бункери за допомогою лаку для волосся, — це найкраще, що може статися з його бізнесом.
​— Воронов, ти маніяк і переслідувач, — заявила Марта, зустрівши його вранці біля кавомашини в загальному холі.
​Сьогодні вона була в темно-синьому костюмі-трійці (штани якого, слава богам, сиділи ідеально на її апетитних стегнах) і на скромних семисантиметрових підборах. Смарагдова сукня Елеонори була надійно схована в шафу для особливих випадків, а от спогади про поцілунок на столі Артура... спогади виявилися напрочуд стійкими до будь-яких ментальних антиочисників.
​— Чернова, це називається «здорове ринкове сусідство», — Макс опустив погляд на її губи, і в його сірих очах знову спалахнув той самий бісики, від яких у Марти всередині щось солодко стислося. Він був у бездоганній сірій сорочці з закоченими ліктями, демонструючи міцні передпліччя. — До того ж, я прийшов нагадати. Сьогодні п’ятниця. Вісім вечора. Ресторан «Амброзія». Наше перше офіційне побачення.
​— Це не побачення, Воронов, — Марта гордо підняла підборіддя, наливаючи собі подвійний еспресо. — Це робоча вечеря для обговорення розподілу клієнтської бази в нашому крилі. Я сама за себе плачу.
​— Як скажеш, моя непокірна адвокатесо, — посміхнувся він, нахиляючись так близько, що вона відчула аромат його парфуму з нотками хвої та дорогого тютюну. — Але столик замовлено. І качину грудку під журавлиновим соусом я тобі спробувати наполегливо рекомендую. Вона майже така ж гаряча й солодка, як ти на тому столі...
​— Воронов! — шикнула Марта, почервонівши до кінчиків вух, і швидко ретирувалася у свій кабінет, ледь не розхлюпавши каву.
​Нова справа: Брудні таємниці високої кухні
​Робочий день обіцяв бути спокійним, але о дванадцятій годині двері її кабінету відчинилися, і на порозі з’явився чоловік, який виглядав так, ніби його щойно пропустили через промисловий блендер. На ньому був білий кухарський кітель, заляпаний чимось червоним (Марта щиро сподівалася, що це томатний соус), а в руках він стискав брудний кухонний рушник.
​— Пані Марто, мені сказали, ви захищаєте жінок і слабких, — вигукнув він, падаючи на стілець. — Я слабкий! Я морально знищений! Мене хочуть посадити за замах на вбивство, якого я не скоював!
​Марта миттєво відклала ручку й підсунула до нього склянку з водою:
— Заспокойтеся. По-перше, я захищаю всіх, чиї права порушено, незалежно від статі, хоча патріархат отримую на горіхи частіше. Як вас звати і що сталося?
​— Я Альберт, шеф-кухар того самого ресторану «Амброзія», — схлипнув чоловік.
​Марта здригнулася. «Амброзія»? Той самий ресторан, де у них із Максом вечірня "робоча вечеря"? Ну звісно, всесвіт просто знущається.
​— Сьогодні зранку, — продовжував Альберт, витираючи піт рушником, — у нашому ВІП-залі снідав відомий ресторатор і критик Вадим Скепський. Людина-монстр! Одне його погане слово — і ресторан можна закривати. Він замовив мою фірмову качину грудку. А через десять хвилин після першого шматочка впав на підлогу з судорогами! Його ледь врятувала реанімація. Поліція знайшла в соусі залишки сильної отрути — миш'яку. Власник ресторану, пан Борис, миттєво звинуватив мене. Мовляв, у нас зі Скепським давній конфлікт, бо він минулого року зняв з мого закладу «зірку». Мене хочуть заарештувати! Але я не отруйник! Я митець! Моя качка — це поезія, а не знаряддя вбивства!
​Марта задумливо постукала пальцями по столу. Справа пахла не просто спаленою качкою, а серйозною підставою.
— Альберте, хто ще мав доступ до кухні та соусу під час приготування?
​— Тільки мій су-шеф, Олег, і... сам власник, пан Борис. Борис сьогодні крутився на кухні, нібито перевіряв свіжість ягід для того самого журавлиновим соусу.
​— Цікаво... — Марта підвелася, відчуваючи, як у ній прокидається професійний азарт. — Значить так, Альберте. Я беруся за вашу справу. Зараз ми їдемо в «Амброзію». Мені потрібно оглянути місце злочину до того, як поліція запечатає кухню остаточно.
​Вона швидко накинула жакет, сховала в сумку блокнот і диктофон та рішуче вийшла в коридор. Але не встигла вона дійти до ліфта, як двері навпроти відчинилися, і звідти з аналогічною швидкістю вилетів Макс Воронов, тримаючи під руку... кремезного лисого чоловіка в дорогому піджаку.
​— О, Чернова! — здивувався Макс, зупиняючись. — Ти кудись поспішаєш?
​— На місце злочину, Воронов, — сухо відповіла вона. — Захищати чесне ім’я шеф-кухаря Альберта. А ти?
​Макс подивився на свого супутника, потім на Альберта, який ховався за спиною Марти, і розплився в хижій посмішці:
— А я захищаю інтереси пана Бориса — власника ресторану «Амброзія». Його бізнес під загрозою через те, що якийсь кухар вирішив підсипати щурячу отруту в тарілку шановного критика.
​Марта і Макс зупинилися посеред коридору, дивлячись один на одного так, ніби між ними знову спалахнула судова барикада.
​— Твій клієнт — пацюк, який намагається злити свого найкращого шефа, щоб прикрити власну дупу, Воронов, — випнула підборіддя Марта.
​— А твій клієнт — ображений невдаха з кухонним ножем, Чернова, — відпарирував Макс, хоча в його очах світилося неприховане захоплення від її бойового настрою. — Що ж, схоже, наша «робоча вечеря» переноситься безпосередньо на кухню ресторану. Подивимося, чий захист смачніший.
​Битва на соусах
​Ресторан «Амброзія» зустрів їх тишею та запахом дорогого скандалу. Поліція вже закінчувала збір доказів, а на кухні панував хаос.
​Марта, не гаючи часу, пройшла повз жовту стрічку, скориставшись своїм новим адвокатським посвідченням і тим фактом, що знайомий слідчий з минулої справи (про діамант Елеонори) якраз заповнював протокол.
​— Так, Альберте, показуйте, де ви готували соус, — скомандувала вона, ігноруючи Макса, який разом із Борисом по-хазяйськи оглядав холодильні камери.
​— Ось тут, у цьому мідному сотейнику, — тремтячим пальцем вказав Альберт. — Я відібрав журавлину, додав цукор, секретні спеції...
​Марта підійшла ближче, оглянула стіл. На підлозі біля смітника вона помітила маленьку, ледь помітну прозору ампулу. Вона акуратно, за допомогою серветки, підняла її. На етикетці виднілися залишки латинських літер. Миш'як.
​— Опа... — пробурмотіла вона. — Воронов, підійди-но сюди.
​Макс залишив свого лисого олігарха й підійшов до Марти. Вона показала йому ампулу.
— Дивись. Твій Борис стверджує, що Альберт приніс отруту з дому. Але ця ампула — з медичного набору для ветеринарних клінік. Її використовують для еутаназії дрібних тварин у приватних секторах. Альберт — запеклий вегетаріанець, який навіть мухи не образить. А от у твого пана Бориса, наскільки я знаю з відкритих джерел, є власна елітна псарня. І три дні тому він викликав ветеринара.
​Борис, який почув це, помітно зблід і почав нервово поправляти краватку:
— Це брехня! Це наклеп! Максе, чому вона мене звинувачує?! Зроби щось!
​Макс Воронов повільно перевів погляд з ампули на свого клієнта. Його обличчя в одну секунду втратило будь-яку розслабленість.
— Борисе Михайловичу, — тихо й небезпечно сказав Макс. — Коли ви підписували зі мною договір дві години тому, ви клялися, що не маєте до цього жодного стосунку. Я попереджав: якщо ви мені брешете, я розриваю контракт прямо на місці.
​— Та я... та цей Скепський хотів відібрати у мене ресторан! — зненацька закричав Борис, втрачаючи самовладання. — Він шантажував мене! Обіцяв опублікувати розслідування про те, що ми використовуємо протерміноване м’ясо з контрабандних складів! Я просто хотів його трохи провчити, щоб він потрапив до лікарні й закрив свій рот! Я не думав, що Альберта звинуватять...
​Марта миттєво увімкнула диктофон у своїй сумці, який зафіксував це щиросердне зізнання.
​— Ну що, Борисе Михайловичу, — Марта солодкувато посміхнулася, схрестивши руки на грудях. — Схоже, замість качиної грудки ви сьогодні скуштуєте статтю 115 через статтю 15 Кримінального кодексу України — замах на умисне вбивство. Пане слідчий! — гукнула вона поліцейського. — Забирайте клієнта пана Воронова. Він готовий до співпраці.
​Бориса під білі рученьки вивели з кухні. Альберт упав на коліна перед Мартою, намагаючись поцілувати її шпильки:
— Ви богиня! Ви мій спаситель! Я приготую для вас найкращу вечерю в цьому житті! Безкоштовно! До кінця моїх днів!
​— Достатньо просто сплатити гонорар за договором, Альберте, — засміялася Марта, піднімаючи його. — І купіть нові ягоди для соусу. Ці вже... підмочені.
​Побачення за правилами і без
​О восьмій вечора ресторан «Амброзія» був зачинений для відвідувачів через слідчі дії, але для двох особливих гостей Альберт зробив виняток. У центрі абсолютно порожньої, залитої м’яким світлом зали стояв один столик.
​Марта сиділа в кріслі, знявши свої підбори й сховавши ноги під стіл. На ній був той самий синій костюм, але верхній ґудзик жилетки вона розстебнула. Перед нею стояла тарілка з тією самою знаменитою качиною грудкою — цього разу абсолютно безпечною і неймовірно ароматною.
​Навпроти сидів Макс. Він уже зняв свій пафосний піджак, розстебнув комір сорочки й розливав по келихах червоне вино.
​— Ну що, Чернова, — Макс підняв келих, дивлячись на неї з теплою, ніжною посмішкою. — 1:0 на твою користь у цьому раунді. Ти знову мене розгромила. Моє чоловіче его зараз плаче в кутку разом із Борисом.
​— Твоє его, Воронов, занадто велике, щоб поміститися в одному кутку, — хмикнула Марта, але келих підняла. — Проте мушу визнати: ти повівся як професіонал. Не став захищати злочинця, коли дізнався правду. Це... гідно поваги.
​— Я ж казав тобі, Марто, — він нахилився над столом, і його сірі очі стали темними, як нічне небо. — Я можу бути нахабним, самовпевненим і пафосним юристом. Але я ніколи не буду грати брудно проти справедливості. І особливо — проти тебе.
​Марта відчула, як її захисна феміністична броня, яку вона так ретельно будувала після зради Артура, починає танути, наче лід під весняним сонцем. Цей чоловік не намагався її підкорити. Він не намагався забрати її славу. Він просто хотів бути поруч. На рівних.
​Вона зробила ковток вина й усміхнулася:
— Качка справді божественна, Воронов. Ти був правий.
​— Я завжди правий, Чернова. Крім тих випадків, коли сперечаюся з тобою, — він простягнув руку через стіл і обережно накрив її долоню своєю. Його пальці були теплими й сильними. — Ну що, робоча вечеря закінчилася? Тепер це можна вважати побаченням?
​Марта подивилася на їхні зчеплені руки, потім у його очі, в яких читалося стільки щирості й пристрасті, що у неї перехопило подих.
— Гаразд, Воронов. Одне побачення рахується. Але не розслабляйся. Наступного тижня у нас спільна справа в Апеляційному суді, і я збираюся вибити з тебе всі процесуальні аргументи.
​— О, я з нетерпінням чекаю, коли ти мене виб'єш, Мартусю, — прошепотів він, і в його голосі знову з’явився той самий гарячий тон, який змусив її згадати поцілунок.
​Вони сиділи в порожньому ресторані, пили вино і сміялися, не знаючи, що на вулиці, під дощем, біля входу в бізнес-центр стоїть чорний автомобіль. І людина всередині автомобіля уважно розглядає фотографію Марти, на якій червоним маркером поставлено великий хрест. Артур Воронезький, можливо, і був за ґратами, але його кримінальні покровителі з міжнародного синдикату дуже не любили, коли їм псували бізнес на сорок два мільйони...