Розділ 3. Справа про діамантові наручники, сукню з секретом та фальшиві обійми

​Коли Марта Чернова почула фразу «під виглядом сімейної пари», її першою реакцією було бажання зачитати Максу Воронову його конституційні права, головним з яких було право зберігати мовчання і не дратувати жінку з балончиком лаку «Прелесть» у кишені. Проте реальність, як і Кримінальний кодекс, не зважала на її особисті феміністичні переконання.
​Артур Воронецький — її персональний сорт життєвої катастрофи, чоловік, який колись вкрав її серце, диплом і професійну гідність, — влаштовував закритий благодійний аукціон «Золотий лотос». Офіційно — збір коштів на реставрацію пам’яток архітектури. Неофіційно, як свідчили зашифровані файли з флешки Дениса, там мала відбутися передача прав на той самий сорокаодномільйонний блокчейн-протокол «Чайка». Доступ туди мали лише обрані: олігархи, політики та подружні пари з вищого світу. Самотня, невисока й апетитна адвокатеса з напівпідвального кабінету викликала б у охорони забагато запитань. А от Макс Воронов — успішний, пафосний юрист із плечима, на яких можна було б побудувати невелику кризову імперію, — мав туди іменне запрошення. На двох.
​— Якщо ти хоч раз назвеш мене «сонечком», «зайчиком» або, не дай Боже, «моєю половинкою», я зламаю тобі носа твоїм же іменним запрошенням, Воронов, — шипіла Марта, стоячи перед дзеркалом у гардеробній кімнаті пані Елеонори.
​Елеонора, яка після порятунку пасинка оголосила себе офіційним спонсором, стилістом і хрещеною матір’ю Мартиного фемінізму, з ентузіазмом підбирала їй образ.
​— Марточко, дитинко, чоловіків треба бити їхньою ж зброєю — красою, яка викликає інфаркт, та інтелектом, який добиває тих, хто вижив! — авторитетно заявила Елеонора, витягуючи з шафи довгу вечірню сукню смарагдового кольору. — О! Оце воно!
​Сукня була витвором підступного дизайнерського мистецтва. Вона була зроблена зі щільного шовку, який ідеально облягав пишні стегна Марти, підкреслював її тонку (як виявилося, коли її правильно затягнули) талію та відкривав карколомне, глибоке декольте. Але найголовніше — збоку на стегні був високий розріз.
​— Елеоноро, цей розріз закінчується там, де починається моя юрисдикція! — обурилася Марта, намагаючись стягнути краї тканини разом. — Я адвокат, а не танцівниця кабаре! Як я туди сховаю балончик або диктофон?
​— Дурненька, туди ми сховаємо кобуру для твого нового гаджета! — Елеонора підмігнула і витягла з коробки еластичну чорну підв'язку на стегно з маленькою кишенькою, куди ідеально помістився компактний цифровий диктофон та мініатюрний шокер.
​Марта критично оглянула себе. Кучері були укладені в голлівудську хвилю, губи нафарбовані темно-бордовою помадою, яка виглядала як застигла кров її майбутніх процесуальних опонентів. На її зріст 160 сантиметрів Елеонора видала шпильки заввишки одинадцять сантиметрів.
​— Ну все, тримайтеся, патріархальні скрепи, — пробурмотіла Марта, балансуючи на підборах, наче канатоходець над прірвою.
​Коли вона вийшла в хол, де на неї чекав Макс Воронов, той ледь не впустив свій телефон. Він стояв у бездоганному смокінгу, який робив його схожим на Джеймса Бонда українського розливу. Його сірі очі повільно, майже тактильно пройшлися по її фігурі — від смарагдового шовку на стегнах до глибокого вирізу і, нарешті, зупинилися на її обличчі. Він проковтнув клубок у горлі.
​— Чернова... — тихо сказав він, і його голос зненацька дав давку тріщину. — Я, звісно, знав, що ти небезпечна жінка, але зараз ти виглядаєш як пряме порушення щонайменше п’яти статей Кримінального кодексу. Це замах на вбивство без зброї.
​— Стули пельку, Воронов, і тримай щелепу, бо наступиш, — відрізала Марта, хоча всередині від його погляду прокотилася гаряча хвиля задоволення. — І запам’ятай: ми йдемо туди за кодами. Ніякої самодіяльності. Я мозок цієї операції.
​— А я, виходить, м’язи та гарне обличчя? — хмикнув Макс, підставляючи їй свій лікоть. — Що ж, мене це влаштовує. Ходімо, «дружино».
​Шлях у лігво колишнього
​Заміський комплекс, де проходив аукціон, нагадував замок якогось європейського барона: кришталеві люстри, офіціанти з шампанським по дві тисячі доларів за пляшку та розкішна публіка, яка обговорювала котирування акцій і нові яхти.
​Марта міцно тримала Макса під руку. Не стільки через романтику, скільки тому, що на цих одинадцятисантиметрових підборах мармурова підлога здавалася їй ковзанкою. Макс, відчуваючи її напругу, акуратно притискав її лікоть до свого боку, підлаштовуючи свій гігантський крок під її дрібне цокання.
​— Посміхайся, Марто, — прошепотів він їй на вухо, лоскочучи шкіру гарячим подихом. — На нас дивляться камери. Розслаб плечі. Уяви, що ти мене любиш. Ну, або хоча б не хочеш каструвати прямо зараз.
​— Це найважче акторське завдання в моєму житті, — скрізь зуби посміхнулася вона, киваючи якомусь сивому депутату. — Якщо я впаду, ти падатимеш разом зі мною. Це прописано в нашому шлюбному контракті на цей вечір.
​Раптом натовп попереду розступився, і Марта відчула, як її серце на мить пропустило удар, а пальці судорожно вп'ялися в біцепс Воронова.
​До них ішов Артур Воронецький. Він майже не змінився: такий же зализаний, з ідеальною борідкою, у піджаку з дорогої парчі та з тією самою слизькою, самовпевненою посмішкою, якою він колись переконував Марту, що «шлюб — це коли всі гроші у чоловіка, бо жінка не вміє ними керувати». Поруч із ним ішла довга, худа блондинка з виразом обличчя, наче їй під ніс підсунули тухлу рибу.
​— Ого, які гості! — голосно вигукнув Артур, зупиняючись перед ними. Його погляд ковзнув по Максу, а потім перевівся на Марту. Його очі на секунду округлилися від подиву — він явно не чекав побачити свою «пухкеньку невдаху-стажерку» в образі фатальної жінки на такому заході. — Мартуся? Ти? Якими долями? Я думав, ти зараз пишеш скарги в ЖЕКи для пенсіонерів у своєму підвалі.
​Марта відчула, як усередині піднімається знайома, чорна гаряча хвиля зневаги, але вона змусила себе посміхнутися найсолодшою зі своїх юридичних посмішок.
​— Доброго вечора, Артурчику, — її голос звучав як чистий шовк. — Бачу, твої справи теж ідуть угору. Навіть на новий піджак назбирав, хоча цей колір... трохи нагадує оббивку дешевого дивана в залі очікування окружного суду. А щодо моєї практики — не хвилюйся. Я тепер займаюся виключно великою рибою. Особливо тією, яка скоро піде на корм прокурорам.
​Артур трохи зблід, його посмішка стала натягнутою. Блондинка поруч із ним невдоволено пирхнула.
— О, дозволь відрекомендувати, — Артур швидко перевів тему. — Це моя наречена, Христина. Її батько — заступник міністра...
​— ...який зараз перебуває під слідством НАБУ за нецільове використання бюджетних коштів? — мило перебила Марта. — Так, я читала реєстр судових рішень. Дуже цікава справа, Христино. Бажаю вашому татові гарного адвоката. Бо Артур вам не допоможе — він вміє красти лише чужі дипломи, а от у суді зазвичай заїкається.
​Христина ображено ахнула, а Артур стиснув зуби так, що аж жовна заходили. Він подивився на Макса Воронова, який весь цей час стояв поруч із Мартою, як неприступна скеля, тримаючи руку на її талії.
​— Воронов, я не знав, що ти любиш... специфічний товар, — уїдливо сказав Артур, натякаючи на фігуру Марти. — Думав, твій рівень — це топ-моделі.
​Макс повільно зробив крок вперед, закриваючи Марту своїм тілом. Його сірі очі перетворилися на два шматки арктичного льоду. У коридорі зненацька стало дуже тихо.
— Воронецький, мій рівень — це жінки, у яких є мізки, харизма і гордість. Тобі цього не зрозуміти, бо твій рівень — це дівчата, які оцінюють чоловіків за розміром татового гаманця, і піджаки, які виглядають як катастрофа. І ще одне: якщо ти ще раз відкриєш свій рот у бік моєї... Марти, я згадаю своє боксерське минуле і зроблю так, що твоїй нареченій доведеться оплачувати тобі нові вініри. Зрозумів мене?
​Артур відступив на крок, його очі забігали. Про фізичну силу Воронова у юридичних колах ходили легенди.
— Гаразд, гаразд, без образ. Аукціон починається. Бажаю приємно витратити гроші, — пробурмотів Артур і швидко ретирувався разом із Христиною.
​Марта подивилася на Макса. Її серце калатало десь у підборах. Щойно чоловік... захистив її. Не тому, що вважав слабкою, а тому, що поважав. Це було так незвично, що Марта на мить забула всі свої феміністичні маніфести.
​— Воронов... — тихо сказала вона. — Це було... непогано. Дякую.
​— Я ж казав, Чернова, ми команда, — він підмігнув їй, і на його обличчі знову з’явилася та сама нахабна посмішка. — А тепер за справу. Поки Артур буде вести аукціон, у нас є рівно двадцять хвилин, щоб проникнути в його кабінет на другому поверсі та завантажити дані з його головного сервера на нашу флешку.
​Операція «Кабінет і підв'язка»
​Коли на сцені великої зали спалахнули вогні й Артур почав із пафосом оголошувати перший лот — якусь старовинну ікону, Марта та Макс непомітно вислизнули через бічні двері до коридору для персоналу.
​Другий поверх був закритий для гостей. Біля дверей кабінету Воронецького стояв один охоронець — величезний хлопець, який відверто нудьгував.
​— Так, м'язи мої, твій вихід, — прошепотіла Марта, ховаючись за поворотом. — Зніми його тихо.
​— Тихо? — Макс подивився на неї. — Я адвокат, Марто, а не ніндзя. Але гаразд, дивись і вчись.
​Макс упевнено вийшов із-за повороту, тримаючи в руках порожній келих з-під шампанського, і злегка похитуючись, попрямував до охоронця.
— Братуха... де тут туалет? Я заблукав... Цей замок такий великий...
​Охоронець напружився і зробив крок назустріч:
— Пане, вам сюди не можна, спускайтеся на перший...
​Він не встиг договорити. Макс блискавичним, професійним рухом перехопив його руку, крутнув навколо осі й різко притиснув хлопця обличчям до стіни, заломивши лікоть так, що той навіть писнути не зміг.
— Тссс, тихенько, друже, — лагідно сказав Макс. — Спи, котику, спи.
​Марта підбігла ззаду, витягла з підв'язки свій маленький шокер і, заплющивши від страху очі, тицьнула охоронцю в бік. Пролунав тріск електричного розряду, і величезний хлопець м’яко сповз по стіні, заснувши глибоким немовлячим сном.
​— Ого, Чернова, ти жорстока, — з повагою сказав Макс, відчиняючи двері кабінету Артура. — Заходь швидше.
​Кабінет Артура відображав усю його сутність: шкіряні дивани, картини в золотих рамах і величезний, надсучасний комп’ютер на столі. Марта підбігла до монітора. На щастя, Денис Ковальський напередодні дав їй спеціальну програму-дешифратор.
​— Вставляй флешку, — скомандував Макс, стежачи за дверима.
​Марта підняла сукню, демонструючи свої апетитні ніжки у сітчастих панчохах, і швидко витягла сріблясту флешку з кишеньки підв'язки. Макс, який озирнувся, щоб перевірити, як ідуть справи, знову застиг.
​— Чернова... якщо ми виживемо після цього вечора, ти зобов'язана піти зі мною на побачення. Це не обговорюється, — прохрипів він.
​— Мрій, Воронов, мрій, — кинула вона, вставляючи флешку в порт.
​На екрані поповзла шкала завантаження: 10%... 30%... 50%...
Раптом у навушнику Марти пролунав панічний голос Кіри, яка сиділа в машині Елеонори на парковці з ноутбуком:
— Марто! Тікайте! Артур закінчив перший лот раніше, ніж планувалося! Він іде до кабінету! Він уже в ліфті!
​Марта відчула, як її обдало холодним потом. Шкала показувала лише 75%.
— Максе, він іде сюди! Що робити? Якщо я витягну флешку, дані пошкодяться!
​Макс підбіг до столу, подивився на екран, потім на двері. Допомоги чекати було нізвідки. Сходи заблоковані, ліфт їде.
— Скільки треба часу? — швидко запитав він.
​— Ще хоча б хвилину!
​У коридорі почулися кроки Артура та його впевнений голос: «Так, Христино, я зараз візьму документи з кабінету і повернуся...»
​Макс подивився на Марту. В його очах спалахнув якийсь божевільний, відчайдушний вогник.
— Пробач мені, Марто, — швидко сказав він.
​— За що?.. — не встигла вона договорити, як Макс схопив її за талію, ривком посадив прямо на край робочого столу Артура (кодекси та папери полетіли на підлогу), притягнув її до себе і... поцілував.
​Це був не просто поцілунок для прикриття. Це був вибух наднової зірки. Його губи, палкі й вимогливі, миттєво змусили Марту забути про Артура, флешку, суд і весь світ. Вона злетіла головою в космос. Її руки самі собою обхопили його широку шию, пальці заплуталися в його густому волоссі, а її пишне тіло максимально притиснулося до його міцних грудей. Вона відповідала на поцілунок із такою ж шаленою пристрастю, яку стримувала в собі всі ці дні.
​У цей самий момент двері кабінету з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Артур Воронецький.
​Його обличчя витягнулося, очі ледь не вискочили з орбіт, а рот відкрився, наче в риби, якій не вистачає повітря. Перед ним, на його власному улюбленому столі з червоного дерева, його колишня наречена, яку він вважав «сірою мишею», пристрасно кохалася з найуспішнішим і найнебезпечнішим адвокатом міста.
​— Що... що тут відбувається?! — істерично верескнув Артур.
​Макс повільно, дуже неохоче відірвався від губ Марти. Його подих був важким, очі палали. Він повернув голову до Артура, не випускаючи Марту з обіймів, і невдоволено насупився:
— Воронецький, ти що, в дитинстві не вчив, що треба стукати? Ми з дружиною шукали усамітнення. Твій замок занадто людний.
​Марта, чиє серце зараз нагадувало відбійний молоток, краєм ока поглянула на екран комп’ютера, який був за спиною Макса. Завантаження завершено 100%. Готово. Вона акуратно, за спиною Воронова, намацала флешку, висмикнула її з порту і сховала в долоню.
​Артур тремтів від люті. Його чоловіче его було не просто зачеплене — його переїхав кар’єрний самоскид.
— Ви... ви збоченці! Забирайтеся з мого кабінету! Я викликаю охорону!
​— Охорону? Твого хлопця в коридорі, здається, трохи заколихало, він спить, — спокійно сказала Марта, граціозно спускаючись зі столу й поправляючи сукню, наче нічого не сталося. Вона підійшла до Артура впритул, і в її руці знову з’явилася та сама хижа впевненість. — І взагалі, Артурчику, не кричи. Тобі шкідливо нервувати. Твій тиск знадобиться тобі, коли ти будеш читати нове звинувачення від Генеральної прокуратури.
​— Про що ти мелеш, дурна? — просичав він.
​Марта підняла руку, показуючи сріблясту флешку:
— Про протокол «Чайка», котику. І про сорок два мільйони доларів міжнародного синдикату зброї. Всі твої рахунки, всі твої контакти і листування зараз тут. Ми з Максом офіційно передаємо ці матеріали правоохоронним органам. Так що раджу тобі не повертатися до зали, а бігти до канадського кордону. Хоча... ти ж підбори носити не вмієш, не встигнеш.
​Артур зблід так, що став схожим на стіну. Він зробив рух, щоб кинутися на Марту й відібрати флешку, але Макс Воронов миттєво виріс перед ним, хруснувши кулаками. Його широкі плечі повністю закрили огляд.
— Навіть не думай, — тихо сказав Макс. — Руки відірву.
​Артур злякано позадкував і вискочив з кабінету, важко дихаючи.
​Після бурі
​Через півгодини вони сиділи в машині пані Елеонори, яка на шаленій швидкості везла їх геть від клятого замку. Кіра на задньому сидінні вже відправляла файли на зашифровані сервери європейської кіберполіції.
​— Ми це зробили! Дівчата, ми його знищили! — радісно кричала Елеонора, б'ючи по керму. — Артурчику кінець! Його рахунки заблокують через годину!
​Марта сиділа на пасажирському сидінні попереду, дивлячись у вікно на нічні ліхтарі. На її плечах висів піджак Макса, який пахнув ним — сандалом, шкірою і тим самим шаленим поцілунком.
​Вона озирнулася на заднє сидіння. Макс сидів там, розслабивши краватку, і дивився на неї через дзеркало заднього виду. Його погляд був теплим, глибоким і... дуже обіцяючим.
​«Так, Марто, — подумала вона, відчуваючи, як куточки її губ самі собою повзуть угору. — Ти сильна. Ти самостійна. Ти добилася всього без допомоги чоловіків. Але... мати в команді одного конкретного чоловіка з дуже широкими плечима і неймовірними губами — це, мабуть, не суперечить принципам фемінізму. Це просто... хороша юридична практика».
​Вона дістала з сумочки дзеркальце, поправила бордову помаду й підмигнула своєму відображенню. Гра тільки починалася. Попереду був суд року, розгром міжнародного синдикату, і, здається, те саме побачення, від якого вона вже не збиралася відмовлятися.