Розділ 2. Справа про віртуальні мільйони, реальні погрози та одну дуже вперту дупу

​Марта Чернова щиро вважала, що кава — це єдине паливо, на якому тримається крихкий всесвіт української юриспруденції. Особливо, коли ця кава п'ється о сьомій ранку в кабінеті, який більше нагадував притулок для інтелектуальних безхатьків, ніж офіс успішної адвокатеси. По кутках височіли стоси кодексів, на єдиному підвіконні сумував кактус, названий на честь її колишнього — «Артурчик» (бо такий же колючий і безкорисний для кисню), а з вентиляції пахло свіжою випічкою з сусідньої пекарні. Це була єдина приємна деталь її стартапу під назвою «Правовий захист Чернової».
​Марта зняла туфлі на підборах — засіб катування, придуманий чоловіками-інквізиторами, — і з полегшенням залізла з ногами у велике офісне крісло. Крісло жалібно рипнуло під її вагою.
​— І не треба натякати, що мені пора на дієту, — суворо сказала вона кріслу, заїдаючи каву круасаном із шоколадом. — У мені просто багато юридичної люті та кілограм чистої харизми.
​Вона витягла зі своєї місткої шкіряної сумки (яку подруги називали «чорною дірою», бо там можна було знайти все: від кримінального кодексу до трьох видів помад і запасних колготок) той самий предмет, який знайшла вчора після тріумфального суду. Маленька, срібляста флешка без жодних розпізнавальних знаків.
​— І звідки ти взялася, пташко? — пробурмотіла Марта, крутячи її в пухких пальцях із бездоганним бордовим манікюром.
​Вона точно пам’ятала, що перед засіданням флешки в боковій кишені не було. Її міг підкинути будь-кто у тисняві біля судової зали. Навіть цей пафосний двометровий нарцис Макс Воронов, коли так безцеремонно нависав над нею, наче Ейфелева вежа над Парижем. Згадка про Воронова змусила її серце зробити зрадницький кульбіт, який вона миттєво придушила суворим ментальним ляпасом.
​«Так, Марто, стоп. Згадай Артура. Згадай, як цей "геній права" клявся коханні, а потім злив твою дипломну роботу з міжнародного права своєму татусеві-судді, зробивши з тебе дурепу. Всі чоловіки в костюмах-трійках — це просто красиво упаковані паразити. Твоя мета — кар'єра. Твоя мета — справедливість. А Воронов — просто чергова патріархальна перешкода, яку ти переїдеш своїм інтелектуальним танком».
​Вона рішуче вставила флешку в свій старенький ноутбук Asus, який зашумів так, ніби збирався злетіти на Марс.
​На екрані з’явилася лише одна папка з лаконічною назвою: «ПРОЕКТ ЧАЙКА». Марта клікнула мишкою. Всередині виявилися сотні рядків програмного коду, скановані копії якихось зашифрованих рахунків у криптовалюті на суму, від кількості нулів у якій у Марти перехопило подих — сорок два мільйони доларів. І наостанок — копія паспорта. З фотографії на неї дивився молодий, скуйовджений хлопець в окулярах. Денис Ковальський.
​Марта завмерла, ледь не похлинувшись кавою. Ковальський. Прізвище її вчорашнього оппонента, олігарха-крадія Гліба Ковальського.
​— Опа... — протягнула Марта, і в її очах спалахнув той самий вогник, який зазвичай змушував прокурорів починати нервово смикати за комірці. — Схоже, справа про вкрадений діамант пані Елеонори — це лише верхівка дуже брудного й дуже глибокого айсберга.
​Не встигла вона закрити ноутбук, як у двері її напівпідвального кабінету не просто постукали — туди буквально вибили шлях. Двері з гуркотом розчинилися, і в кабінет влетіла дівчина. Вона виглядала так, ніби щойно втекла з модного показу, який переїхав каток: розпатлане рожеве волосся, розірване худі оверсайз, дорогі кросівки в болоті й очі, повні дикого, первісного жаху.
​— Ви адвокат Чернова? — важко дихаючи, запитала дівчина, хапаючись за одвірок. — Мені сказали, ви не боїтеся... нікого. І що ви не продаєтеся чоловікам.
​Марта миттєво підібралася, опустила ноги на підлогу й увімкнула режим «професійна залізна леді», хоча шоколад на її щоці трохи псував картину. Вона витерла обличчя серветкою й кивнула на стілець:
— Сідайте. Заспокойтеся. По-перше, я справді нікого не боюся, крім своєї мами, коли я не вдягаю шапку взимку. По-друге, я адвокатеса, і я вас слухаю. Як вас звати?
​Дівчина впала на стілець, її коліна дрібно тремтіли.
— Я Кіра. Кіра Левченко. Я наречена Дениса Ковальського. Його... його викрали, пані Марто! Три дні тому. Поліція не хоче приймати заяву, кажуть, що він просто «загуляв на мажоритарних тусовках», бо він син того самого Гліба Ковальського. Але це брехня! Денис — ІТ-геній, він соціофоб, він з дому виходить тільки по піцу! Він створив унікальний блокчейн-протокол, який дозволяє повністю анонімно переказувати мільярдні суми. Його батько дізнався про це й хотів змусити Дениса віддати коди доступу, щоб вивести свої активи в офшори перед розлученням з мачухою. Денис відмовився. А три дні тому він зник прямо з нашої квартири.
​Марта повільно перевела погляд на екран ноутбука, де світилося фото Дениса Ковальського, а потім знову на Кіру.
— А звідки у вас моя адреса, Кіро?
​— Мені... мені підкинули записку в поштову скриньку. Там було написано: «Якщо хочеш бачити Дениса живим, іди до Марти Чернової, вона має ключ». Я не знала, що це за ключ, поки...
​Марта відчула, як по спині пробіг холодок. Пазл складався з катастрофічною швидкістю. Хтось знав, що Дениса викрадуть. Хтось підкинув Марті флешку з кодами (ключем) у суді, скориставшись її першою справою проти Ковальського-старшого. І цей «хтось» веде дуже тонку, професійну і смертельно небезпечну гру, де Марту обрали на роль фігури на шахівниці.
​— Так, Кіро, — Марта закрила ноутбук і сховала флешку назад у кишеню піджака. — Ситуація наступна. Твій Денис написав програму, яка коштує сорок два мільйони доларів. І зараз він перебуває в заручниках або у свого власного батька, або у людей, які на цього батька працюють. І найгірше те, що «ключ» від цих грошей зараз у мене.
​Кіра закрила обличчя руками й тихо заскиглила.
Марта підвелася, підійшла до неї і впевнено поклала руку на її худе плече. Вона відчула приплив тієї самої впертості, яка вела її вперед усі ці роки. Жінку намагаються використати як сліпе знаряддя? Чоловіки знову думають, що вони найрозумніші, розігруючи свої кримінальні багатоходівки? Ну уж ні.
​— Значить так, збирай соплі в кулак, — суворо, але тепло сказала Марта. — Ми знайдемо твого ІТ-шника. Без допомоги корумпованих ментів і без допомоги його папаші-олігарха. Жіноча солідарність у дії. Обіцяю тобі, ми...
​Договорити вона не встигла. Скло в її кабінеті (вікно напівпідвалу виходило якраз на рівень тротуару) з оглушливим тріском розлетілося на тисячі осколків. У кімнату влетіла важка димова шашка, яка миттєво почала вивергати густий, їдкий сірий дим.
​— Лягай! — закричала Марта, хапаючи Кіру за шкварки й тягнучи її під важкий дубовий стіл — єдину річ в офісі, яка могла витримати пряме попадання метеорита.
​Кіна верещала, дим швидко заповнював кабінет, засліплюючи очі й перекриваючи дихання. Марта закашлялася. Через шум і тріск вона почула, як важкі кроки кількох людей увірвалися в її офіс.
​— Де дівка? Шукай флешку! — пролунав грубий, хрипкий голос.
​— Тут немає нікого, дим заважає! Забирай сумку, швидко!
​Марта сиділа під столом, затиснувши рота Кірі, щоб та не видала їх. Її серце калатало десь у районі горла. Оце так сходила на роботу. Оце так перший тиждень адвокатської практики. Але замість страху в ній прокинулася шалена, первісна лють. Ці виродки топтали її кодекси! Вони розбили її вікно! І, головне, вони намагалися вкрасти її сумку, де лежав її улюблений бальзам для губ і... флешка. Хоча ні, флешка була в кишені піджака.
​Раптом з коридору почувся якийсь рух, звуки глухих ударів, тріск ламаних меблів і чиєсь соковите прокляття, яке явно належало людині з вищою освітою.
​— Ах ви ж пацюки помойні! — прогримів до болю знайомий, глибокий баритон. — Ану відійшов від столу!
​Почувся звук сильного удару, щось важке рухнуло прямо на підлогу біля столу, за яким ховалися дівчата. Марта обережно визирнула з-під скатертини. Крізь розвіюваний дим вона побачила Макса Воронова.
​Він виглядав уже не так ідеально, як у суді. Його дорогий піджак був розстебнутий, краватка зсунута набік, білосніжна сорочка на лікті була порвана, а на кулаку правої руки виднілася свіжа кров. Тим не менш, він з ентузіазмом розмахував важким залізним вогнегасником, який зняв зі стіни в коридорі. Двоє нападників у чорних балаклавах, оцінивши габарити Воронова та траєкторію польоту вогнегасника, вирішили не випробовувати долю. Вони схопили якусь папку зі столу і з криками «Валимо!» вискочили через розбите вікно на вулицю.
​Воронов важко дихав, тримаючи вогнегасник наче булаву. Він озирнувся навколо, кашляючи від диму.
— Чернова! Марто! Ти жива, жіноче нещастя?! — закричав він, і в його зазвичай самовпевненому голосі вперше прозвучала справжня, неприхована паніка.
​Марта повільно вилізла з-під столу, обтрушуючи пил зі своїх пишних стегон і поправляючи розпатлані кучері. За нею, тримаючись за її поділ, вилізла заплакана Кіра.
​— Я жива, Воронов. І я не «жіноче нещастя», а сертифікований спеціаліст з кримінального права, — кашляючи, відповіла вона, намагаючись зберегти гордий вигляд, хоча на носі у неї була пляма від сажі. — І що ти, біс тебе забирай, тут робиш? Ти стежив за мною?
​Воронов поставив вогнегасник на підлогу, підійшов до неї в два кроки, схопив її за плечі й почав безцеремонно крутити в різні боки, оглядаючи на наявність пошкоджень.
— Ти ціла? Не поранилася? Осколки не зачепили? Ти хоч розумієш, дурепа вперта, в що ти вляпалася?!
​— Припини мене крутити, я тобі не глобус! — Марта різко скинула його руки, хоча її шкіра в місцях його дотиків знову зрадницьки потеплішала. — І не смій називати мене дурепою! Я все чудово розумію. Твій клієнт, Гліб Ковальський — рідкісний покидьок, який викрав власного сина через гроші. А ти — його кишеньковий адвокат, який прийшов сюди, щоб забрати у мене докази!
​Воронов закрив очі, глибоко вдихнув, ніби рахував до десяти, щоб не придушити її прямо тут.
— По-перше, я вже не його адвокат. Після того, що ти влаштувала в суді, я провів власне розслідування. Ковальський брехав мені. Я не захищаю шантажистів і викрадачів дітей, навіть якщо вони платять мільйонні гонорари. По-друге... — він подивився на Кіру, яка зіщулилася в кутку. — Це Кіра? Наречена Дениса?
​— Так, це я, — тихо сказала дівчина. — Ви... ви знаєте, де Денис?
​Макс зітхнув, витер кров з кулака хустинкою й подивився на Марту з абсолютно серйозним, позбавленим будь-якого жарту виразом обличчя:
— Я знаю, де його тримають. Його тримають на заміській базі Ковальського під Києвом, у закритому бункері. Охорону здійснює приватна фірма, яка більше схожа на маленьку армію. І вони не просто чекають. Вони дали Ковальському-старшому час до сьогоднішнього вечора. Якщо він не принесе коди доступу — тобто флешку, яку хтось... дуже розумний підкинув Марті — Дениса просто «спишуть». А разом з ним і всіх, хто занадто багато знає. Включаючи тебе, Чернова.
​Марта заперечно похитала головою, міцніше стиснувши кулаки.
— Ні. Я не віддам їм флешку. Якщо я віддам її Ковальському, він отримає гроші, а Дениса все одно прибере як непотрібного свідка. Ми маємо витягти його звідти. Самі.
​Воронов подивився на неї як на божевільну. Він підійшов ближче, так що Марта знову відчула себе дуже маленькою, але не відступила ні на крок.
— «Самі»? Ти чуєш себе, Марто? Там професійні найманці зі зброєю! Твій зріст — метр шістдесят з кепкою, твоя головна зброя — цитування статей Кримінально-процесуального кодексу, а твоя комплекція... хоч і дуже приваблива, але явно не створена для штурму військових об'єктів! Тобі потрібна допомога. Моя допомога. У мене є зв'язки, є люди...
​— О, починається! — Марта сплеснула руками, її очі спалахнули справжнім вогнем. — «Я великий сильний чоловік, сиди тихо, жінко, я все вирішу»! Знаєш що, Воронов? Іди під три чорти зі своїми зв'язками! Мене вже один такий «захисник» вирітував, а потім розтоптав моє життя. Я дала собі слово: більше ніколи жоден чоловік не буде вирішувати мої проблеми й записувати мій успіх на свій рахунок! Я сама знайду спосіб. Кіро, за мною!
​Вона схопила свій плащ і попрямувала до виходу.
— Марто, стій, ти божевільна! — крикнув Воронов, але вона навіть не озирнулася.
​Операція «Феміністичний штурм»
​Через три години Марта, Кіра та... як не дивно, пані Елеонора (яка дізнавшись про викрадення пасинка, миттєво зголосилася допомогти й надала свій величезний рожевий позашляховик Cadillac) сиділи в кущах неподалік від заміського маєтку Гліба Ковальського.
​— Так, дівчата, перевірка зв'язку, — Марта поправила навушник, який вони купили в найближчому магазині електроніки. — Елеоноро, ви готові?
​Поважна дама в норковій шубі (незважаючи на те, що на вулиці було досить тепло) бадьоро поплескала по керму Кадилака:
— Марточко, котику, я тридцять років прожила з цим монстром. Я знаю кожен сантиметр цього клятого будинку. І головне — я знаю, як сильно його охорона боїться скандалів з пресою. Я влаштую їм таке шоу, що вони забудуть, як їх звати.
​— Чудово. Кіро, твій вихід — підключитися до їхнього Wi-Fi через мій ноутбук і спробувати заблокувати електронні замки бункера. У тебе є п'ять хвилин, поки Елеонора відволікатиме охорону на головних воротах. Я проникаю через пральню. Моя фігура, можливо, і не підходить для штурму за версією деяких... занадто плечистих адвокатів, але зате я чудово вмію пролізати в напівпідвальні вікна. Це моя суперсила.
​Дівчата кивнули. Операція почалася.
​Елеонора витиснула педаль газу, і величезний рожевий Cadillac з гуркотом протаранив шлагбаум біля головних воріт, зупинившись прямо перед трьома озброєними охоронцями. Дама вискочила з машини й почала кричати на всю глотку, розмахуючи парасолькою:
— Ах ви ж негідники! Де мій колишній?! Він не платить мені аліменти! Я викликаю телебачення! Я зараз роздягнуся догола на знак протесту прямо перед вашими камерами!
​Охоронці, шоковані перспективою бачити оголену Елеонору за три мільйони доларів, кинулися її заспокоювати, повністю відволікшись від периметра.
​У цей час Марта, пихкаючи й тихо лаючись (оскільки її улюблені джинси знову виявилися занадто тісними для таких акробатичних трюків), бочком пролізала через вузьке віконце пральні на цокольному поверсі. Вона майже застрягла в районі стегон, але згадала обличчя Воронова і його фразу про «не створена для штурму», зробила потужний ривок і з тихим «Ой мамочки!» звалилася на купу брудної білизни.
​— Є! Жінки не здаються! — прошепотіла вона, піднімаючись і обтрушуючи з себе чиїсь шовкові простирадла.
​Вона швидко пішла по темному коридору цокольного поверху, орієнтуючись за схемою, яку їй намалювала Елеонора. Серце шалено калатало, рука стискала єдину зброю, яку вона змогла знайти — важкий балончик із лаком для волосся «Прелесть» надсильної фіксації (якщо бризнути в очі — ворог буде знешкоджений надовго, перевірено на студентах-залицяльниках у гуртожитку).
​Вона добігла до залізних дверей бункера. Раптом у її навушнику пролунав голос Кіри:
— Марто! Я зламала систему! Я відкриваю замки... О ні! Вони помітили мене! Система безпеки перезавантажується, у тебе є рівно дві хвилини, перш ніж усе заблокується намертво!
​Марта смикнула двері — вони піддалися з важким залізним скрипом. Вона забігла всередину. Кімната була схожа на серверу: всюди миготіли вогники, а в кутку, прив'язаний до стільця, сидів той самий Денис Ковальський. На його обличчі був синяк, але очі світилися розумом.
​— Ти хто? — здивовано запитав він, побачивши невисоку дівчину в пилу, кучерях і з лаком для волосся в руках.
​— Я твій адвокат, хлопче. І твоя наречена дуже за тебе хвилюється, — Марта підбігла до нього і почала швидко розв'язувати вузли. — Вставай, у нас мало часу.
​— Коди... вони хотіли коди... — бурмотів Денис, ледь тримаючись на ногах. — Батько хотів забрати все...
​— Батько отримає дулю з маком і статтю за кіднепінг, — впевнено сказала Марта, підставляючи йому своє плече. Денис був худим і високим, як жердина, тому вони виглядали разом досить комічно: пишна, кремезна Марта підпирала довжелезного ІТ-шника.
​Вони вийшли з бункера, але не встигли зробити й десяти кроків по коридору пральні, як шлях їм перегородили двоє величезних чоловіків у військовій формі з автоматами.
​— Ну що, пташки, прилетіли? — вискалився один із них. — Віддавай флешку, мала, і, може, ми випустимо вас живими. Хоча ні, я збрехав. Не випустимо.
​Марта відчула, як всередині все стиснулося. Лак для волосся проти автоматів — так собі юридичний аргумент. Вона закрила собою Дениса, готуючись до найгіршого. «Ну що ж, Артуре, ти був правий, я дурепа. Треба було слухати Воронова... Ні! Навіть перед смертю не визнаю, що цей павич був правий!»
​Раптом за спинами найманців пролунав глухий, важкий звук, схожий на удар кавуна об асфальт. Один з охоронців зненацька закотив очі й рухнув на підлогу. За ним стояв... Макс Воронов, тримаючи в руках величезний, залізобетонний шматок якоїсь балки.
​Другий найманець спробував розвернути автомат, але Воронов з криком, якому позаздрив би розлючений вікінг, кинувся вперед, збиваючи його з ніг своїми широкими плечима. Вони покотилися по підлозі, зав'язалася жорстока бійка. Найманець був професіоналом, але Воронов зараз діяв на чистому, первісному адреналіні. Він перехопив руку ворога, вдарив його головою об стіну, і той нарешті обм'як.
​Воронов підвівся, важко дихаючи. Його сорочка була повністю розірвана на грудях, демонструючи рельєфні м'язи, які змусили б почервоніти будь-яку феміністку, а на щоці красувався свіжий садна. Він подивився на Марту, яка стояла з відкритим ротом і все ще стискала лак для волосся.
​— Ну що, Чернова? — важко дихаючи, але знову повертаючи свою фірмову нахабну посмішку, запитав він. — Все ще вважаєш, що мої плечі занадто широкі для цієї справи?
​Марта швидко закрила рот, зціпила зуби й гордо підкинула підборіддя:
— Воронов, твій прихід був... своєчасним. Але я б і сама впоралася. У мене був план Б.
​— План Б? Це побризкати їх лаком «Прелесть», щоб у них була бездоганна зачіска в труні? — хмикнув він, підходячи ближче й безцеремонно забираючи у неї балончик. — Тікаємо звідси, розумнице. Охорона на вулиці вже починає здогадуватися, що Елеонора не збирається роздягатися.
​Тріумф і нові загадки
​Через годину вони всі сиділи в безпечному місці — у маленькій затишній квартирі Марти, де пахло лавандовим освіжувачем і книгами. Денис і Кіра ридали від щастя, обійнявшись на дивані. Пані Елеонора пила коньяк з маминого кришталевого келиха, задоволено підраховуючи, скільки мільйонів вона відсудить у Ковальського після такого скандалу.
​Марта стояла на балконі, дивлячись на вечірній Київ. Вітер приємно холодив обличчя. Вона почула, як ззаду підійшов Воронов. Він перевдягнувся в просту футболку, яку знайшов у неї (це була стара футболка її тата з написом «Найкращий рибалка», яка тріщала на біцепсах Макса).
​— Ти дивовижна жінка, Марто, — тихо сказав він, спираючись на перила поруч із нею. Його голос тепер звучав зовсім інакше — м'яко, без жодної краплі зверхності. — Дурна, вперта, ризикована... але дивовижна. Ти витягла хлопця. Ти зламала гру Ковальському.
​— Я просто робила свою роботу, — тихо відповіла Марта, не дивлячись на нього, хоча її серце знову почало калатати, як шалене. — І дякую тобі. За те, що прикрив.
​— Ого, Чернова каже «дякую» чоловікові? Запишіть цей день в історію, — посміхнувся він. Його рука ніби випадково торкнулася її пальців на перилах. Марта не прибрала руку. Це було дивно, але з ним вона вперше за довгий час не відчувала потреби постійно тримати оборону.
​— Не звикай, Воронов, — пирхнула вона, повертаючи до нього обличчя. — Це була разові акція. Наступного разу в суді я тебе знищу.
​— Чекаю з нетерпінням, — його очі потемніли, він нахилився трохи ближче, і Марта на секунду подумала, що він зараз її поцілує. І, що найжахливіше, їй цього дуже хотілося.
​Але романтичний момент був безжально зруйнований Денисом, який визирнув на балкон з блідим обличчям:
— Пані Марто... Максе... Ви маєте це побачити.
​Вони повернулися в кімнату. Денис сидів за ноутбуком Марти, куди знову була вставлена флешка.
— Я переглядав приховані файли в протоколі «Чайка», які мій батько не встиг заблокувати. Ці сорок два мільйони... вони не його.
​— Як не його? — здивувалася Елеонора, відкладаючи коньяк.
​— Батько був лише посередником, — Денис підняв на них повні жаху очі. — Ці гроші належать міжнародному синдикату, який займається контрабандою антикваріату та зброї. І керує цим синдикатом людина на ім’я Артур Воронецький.
​Марта відчула, як у неї підкосилися ноги. Артур Воронецький. Її колишній наречений. Людина, яка зруйнувала її віру в чоловіків, тепер була пов’язана з брудними мільйонами, міжнародним криміналом і флешкою, яка лежала в її кишені.
​Макс Воронов помітив, як вона зблідла, і міцно взяв її за руку. Цього разу Марта навіть не подумала його відштовхнути.
​— Схоже, Марто, — тихо сказав Макс, дивлячись на екран, — наша з тобою спільна справа тільки починається. І твій колишній дуже скоро пошкодує, що зв'язався з адвокатесою Черновою.
​Марта подивилася на свою флешку, потім на Макса, і на її губах з’явилася хижа, небезпечна посмішка:
— О так. Цей патріархальний недоносок відповість за все. За дипломну роботу, за розбите серце... і за моє розбите офісне вікно.