Глава 13 “Життя без нього”

Глава 13 “Життя без нього”

Ангеліна

Додому плетусь, як наче в уповільненій зйомці. Нічого не хочу. Так образливо на душі, що хочеться накритися ковдрою з головою й пожаліти себе. Буде тобі уроком, Ангеліно. Не можна змішувати роботу й особисте життя! Затям це собі на носі й більше ніколи такого не роби. Навіть якщо це хтось зі знайомих. Навіть якщо це Павлик. Як мені тепер дивитися на нього й спілкуватися? Хоч бери й домовляйся з колегами, щоб справу того малого взяв хтось інший, щоб остаточно припинити спілкування з Пашею. 

Купую корм для котів у зоомагазині біля будинку й заходжу у двір. Довго стою біля котиків, не бажаючи заходити до будинку. Та коли остаточно замерзаю, все ж заходжу до під’їзду. Відчиняю двері квартири й прислухаюся. У вітальні працює телевізор, значить батьки вже повечеряли й відпочивають. Тільки-но зачиняю двері на замок, виходить мама.

— Привіт, мам. Знаю, що пізно сьогодні, але було багато справ.

— А сьогодні букета немає, — говорить, розвівши руками.

— Знаю. І більше не буде. Я поговорила з «кавалером» й пояснила свою позицію.

— Ліно… — починає вона, але я перебиваю:

— Мамо, не потрібно. Поговоримо про це іншим разом, а краще взагалі не говорити, — роздягаюся й крокую до своєї кімнати.

— Вечеря на плиті, — каже мама, зрозумівши, що я не в настрої.

— Нічого не хочу, я краще полежу, — хитаю головою й зачиняю двері. 

Не хочу ні думати, ні говорити. Нічого! На душі тяжко й сумно. Наче з цією розмовою мене назавжди залишив гарний настрій та радість. А все тому, що за два тижні Пашиних залицянь, я звикла до букетів й подарунків. Гидко від самої себе. Він тебе потихеньку купував, а ти мовчала. Чому ж раніше не поговорила з ним? Чому не пояснила свою позицію? Дочекалася вже того моменту, що тягнути нікуди. Звісно, я не вірю, що подобаюся йому як жінка і він має серйозні наміри. Між нами така прірва, що збудувати міст нереально. Ми завжди залишимось на різних берегах, і краще змиритися з цим й жити далі.

Приймаю душ, намагаючись очистити й думки під гарячими струменями води, але все марно. Перед очима досі обличчя Паші. Ні, не того Павлика, якого я знала, а чоловіка, на ім'я Стрес. Безжального й суворого, як було написано у статті. Я сама бачила яким він був злим. Стояв стискаючи кулаки, але страшно не було. Після його слів, я сама була ладна когось вдарити. Сказала все, як відчувала, але легше не стало. Мені й досі болить, що він став таким. Не знаю чому, але моє відношення до нього не змінилося, я досі вважаю його рідною людиною, яка оступилася й пішла не тією дорогою.

Одягаю теплий халат й лягаю, з головою вкрившись ковдрою. Єдиний правильний вчинок — заснути зараз, бо думки не дадуть спокою й доведуть до божевілля. На завтра образа втихне й можна буде вільно дихати. Заплющую очі й намагаюся не думати про нього. Відкидаю всі непрохані думки. Уявляю як зміниться моє життя, коли я куплю квартиру, заберу туди своїх котиків, і будемо ми жити разом у спокої. Не буде ніяких чоловіків, які так необережно пробираються у серце, а потім ранять його. Воно не болітиме, бо не відчуватиме кохання. Не хочу стосунків й страждань від них. Засинаю вже пізно вночі, так і не впоравшись зі своїми хвилюваннями. 

На ранок намагаюсь не помічати безлічі букетів, що стоять по всій квартирі. Викинути я їх не можу, бо не садистка, тому просто не дивлюсь на них. Збираюся на роботу й виходжу навіть раніше. Прогулятися не завадить, потрібно якось урізноманітнити своє життя й не думати про Пашу. Може, навіть варто зателефонувати Олі й сходити з нею кудись. А що? Розвіятись й… потанцювати? Ні! Щось я переборщила. Зупинюсь поки на прогулянках. А у вихідний піду по магазинах й побалую себе чимось новеньким. Кажуть, що шопінг позитивно впливає на жіночу нервову систему, от і подивимось.

Ще не дійшовши до контори, бачу вчорашню автівку з червоним бантом на даху. Різко зупиняюсь, викликавши у жіночки позаду хвилю обурення. Невже він знов приїхав? Чекає мене перед вікнами контори? Кому безкоштовний цирк? Всередині підіймається справжня буря, швидко переходжу дорогу, готова знов когось гепнути. Але Паші немає. Авто стоїть припорошене снігом, схоже з учора. Заходжу всередину приміщення й роздягаюся. Побоювання, що він прийде до мене на роботу є, але сподіватимусь, що цього не станеться. Не знаю чи бачив хтось нашу вчорашню розмову, та колеги мовчать. Ніхто й слова не каже. Маю надію, що у приміщенні була тільки прибиральниця. Та недовго я радію, бо перед обідом до мене приходить гість.

— Можна? — зазирає після стуку Андрій й коли киваю, підходить впритул до столу. — Ось, — кладе на стіл ключі.

— Що це? — питаю здивовано.

— Тобі передали, — каже чоловік, засунувши руки до кишень. — Говорити хто?

— Ні, не потрібно, — одразу розумію від чого це ключі.

— Ти б відігнала цей автомобіль від гріха якомога далі, або хоча б зняла той придуркуватий бант, щоб не так увагу звертали. Бо зранку шеф питав, хто з нас так познущався з авто.

— Я не вмію кермувати, — хитаю головою, засмучена таким поворотом подій. — До того ж ключі я поверну, а він нехай що хоче те й робить з нею.

— Мене не вводь в курс справи, але намагайся розв’язувати свої проблеми так, щоб я більше не стикався з твоїм знайомим. Він не дуже привітний.

— Добре, вибач, — не знаю чому вибачаюся, але він киває й мовчки виходить з кабінету. 

От і маєш! Першою думкою хочу зателефонувати Павлу й негайно змусити забрати це авто від моєї роботи, а потім вирішую все пустити на самотік. Колись сам забере, як побачить, що ніхто ним не користується. Чути його голос для мене буде набагато важче, ніж бачити автівку. З роботи виходжу вже пізно ввечері. Спеціально сиділа довго, вивчаючи нову справу, щоб зняти той бант. Канцелярським ножем розрізаю стрічки й нарешті стягую його з автівки. От і добре. Жмакаю й запихаю до сміттєвого бака у дворі контори. Тепер авто не так виділяється на фоні сіро-білого міста.