Глава 12 "Поразка"

Глава 12 "Поразка"

Пашка

Від злості стискаю кулаки. Намагаюся опанувати киплячу лють, що несеться розпеченою магмою по венах. Та це, як ховатися під парасолькою від цунамі. Так само марно. У вухах відлунюються останні слова Ангеліни, а таке враження, що цвяхи в труну забивають.

Кохання не купується…

То он як вона сприйняла мої подарунки? Вважає, що я її хочу купити! Трясця! Невже вона така дурна і не бачить, що подобається мені? Я жодній, жодній жінці в житті не дарував взагалі нічого. А тут проявив себе, хотів показати, що мені для неї нічого не шкода. І що я отримав у підсумку?

Не телефонуй мені більше…

Ось що. Фразу, яка сталевим лезом проштрикнула мозок, серце й душу. Нанизала їх на колючий дріт, зробивши з них намисто, що стікає кров'ю. Від якого боляче і хріново, що очі на лоба лізуть.

Рука й досі стискає ключі від іномарки. Ангеліна не взяла їх. Мені ця тачка не потрібна, у неї є хазяйка. Рішучим кроком йду у контору. В приймальні тиша, нікого немає, тільки в одному кабінеті горить світло. Йду туди. Заходжу без стуку, одним ривком відчинивши двері. За столом бачу молодого чоловіка. По розширених зіницях і переляканому погляду розумію, що він здогадується, хто перед ним. Підходжу до нього, зупиняючись за крок.

— Як звати? — грізно ціджу крізь зуби, а той судомно ковтає й послаблює вузол на краватці.

— А-андрій, — затинаючись каже тихим голосом. Він простягає до мене руку, щоб привітатися.

— Значить так, Андрію, слухай мене сюди. Віддаси ці ключі Соколовській, — вкладаю в його долоню ключі від тачки. Стискаю його пальці в кулак і міцно тримаю. — Второпав? — чоловік активно киває і нервово ковтає слину. — Приємно було мати з тобою справу, — плескаю його по плечу і йду геть.

Роздратування після розмови з Ангеліною ще й досі клекоче у грудях. Крокую засніженим тротуаром вулиці не відчуваючи холоду й не звертаючи уваги на перехожих. Цигарка димиться в руці, з періодичністю опиняючись у мене в роті. Куди я йду? Не знаю. Просто крокую прямо. Прокручую емоційну тираду Ангеліни, згадую її слова і ще більше злюся.

Про симпатію говорять…

Та хіба ти дала мені таку можливість, чорт забирай?! Щоб я міг сказати тобі про свої почуття? Дідька лисого!

Хіба їй не зрозуміло, що мої дії продиктовані саме цією довбаною симпатією?! Та я наскрізь просякнутий нею, хай їй грець! Кожна троянда пахне моє симпатією, кожна цукерочка!

Злість тисне на мозок. Хочеться крушити все, що попадеться під руку. Та мушу тримати свій гнів під контролем. Ніхто не винен у ситуації, що склалася. Тільки я. І як Ангелочку тільки в голову прийшло подумати, що я роблю це все заради банального сексу?! Хіба я б парився заради того, щоб отримати те, що й так маю навіть не напружуючись? Маячня.

Дзвінок мобільного відволікає мою увагу на себе. Тимур на зв’язку.

— Що хочеш?! — гарчу в трубку, що аж дехто з перехожих налякано озирається на мене. В мені й досі палає вулкан від непорозуміння з Ангеліною.

— Стрес, намічається сходка. Лисий нам дорогу перейшов. Я пацанів вже зібрав. Чекаємо тебе.

— Як вчасно, — злорадно всміхаюся. Буде на кому зірвати свою злість. — Кажи місце і час.

— Ти за кермом? — замість відповіді чую питання і це заводить мене ще більше. Ненавиджу коли так роблять!

— Яка тобі в біса різниця?! Я тобі питання поставив, бляха!

— Пустир поруч з аеродромом. Опівночі, — карбує Козак. — Так я тебе підберу?

— Давай, — диктую йому адресу, де знаходжусь і закінчую розмову.

От треба ж таке! Завжди все навалюється в одну мить. Але зараз мене тішать майбутні розборки з Лисим. Я в такому стані, що готовий його ухайдокати голими руками. Тільки нехай дасть мені привід і ділові переговори закінчаться не розпочавшись.

Козак доволі оперативно добирається до мене і вже за пів години ми їдемо у напрямку мого будинку. Він коротко переповідає суть конфлікту, а мене аж вивертає зсередини, так кортить поставити Лисого на місце. Щось останнім часом він лізе на мою територію. Оборзів, падлюка.

Телефон Тимура розриває тишу в салоні автомобіля. Він приймає виклик і кілька секунд мовчить, тільки слухає, а потім кладе слухавку. По виразу його обличчя розумію, що сталася якась чергова херня і нічого хорошого я зараз не почую.

— Кажи, — вимагаю. Беру цигарку, підпалюю її. Затягую велику порцію нікотину, щоб хоча б з якоюсь долею рівноваги вислухати його.

— Базу з новим товаром розкрили. Всім тачкам гаплик, усі пошкоджені. Наші хлопці встигли спіймати людей Лисого.

— Гнида пішла ва-банк, — резюмую. Хоче мене усунути від справ? Хріна йому! — Їдь туди та все виясни. Ти знаєш, що робити. Нехай навіки затямлять, що лізти до Стреса — собі дорожче.

— Я краще з тобою поїду.

— На стрілку з Лисим я поїду сам, — різко відрубую, даючи зрозуміти, що буде так, як кажу я.

Тимур не перечить, тільки стискає зі злості зуби, аж вилиці ходуном ходять.

— Добре, але я накажу хлопцям, щоб прикрили тебе у разі потреби.

Я киваю. Тимур завжди поруч зі мною у всяких стрьомних випадках. Він для мене щось на кшталт особистого охоронця. Та зараз ситуація вимагає бути в обох місцях одночасно. Тож нам доведеться розділитися.

Під'їжджаємо під мій будинок, я пересідаю у свій Мерс і на роздоріжжі наші автомобілі повертають в різні сторони. Їду засніженою дорогою, тим напрямком, де не такий жвавий рух. Світло фар розрізає густу темряву ночі. Білий сніг виблискує обабіч дороги. Небо затягнуте хмарами, місяця не видно. Рідкий сніг час від часу залітає у вітрове скло. До місця зустрічі залишилося зовсім трохи. Звіряю час. Майже північ.

Нарешті помічаю вдалечині знайомий автомобіль. Тачку Лисого я завжди впізнаю. Гальмую за кілька метрів, вимикаю двигун. Дістаю з-під сидіння пістолет. Запихаю його ззаду за пояс штанів. Упевнено виходжу з авто, на ходу підпалюючи цигарку. Пара з рота змішується з димом, утворюючи велику хмару поруч зі мною. З тачки навпроти показується лиса башка мого ворога. Лисий ставно й показово поправляє комір пальто і з задоволеною пикою неквапливо крокує мені на зустріч. Наші постаті освічують фари обох автомобілів, що стоять один навпроти одного. Я чудово бачу, з яким виразом обличчя він наближається. Вираз переможця, тріумфатора. Зарано радієш, гад.