Глава 11 “Кохання не купити”

Глава 11 “Кохання не купити”

Ангеліна

Прокидаюся на світанку від якогось кошмару. Не пам’ятаю, що там трапилося, та точно можу сказати, що я страшенно ридала. Фух! Серце колотиться, наче бігла стометрівку. Проводжу долонями по обличчю, відганяючи нав’язливий страх. Все добре. Я вдома, ніхто мене не мучить. 

Стаю босими ногами на підлогу й одразу шукаю капці. Схоже надворі шалений мороз, бо у квартирі теж прохолодно. Накидаю пухнастий халат й крокую робити каву. Потрібно приготувати інший одяг, бо у спідниці відморожу собі ноги. П’ю каву, поглядаючи у вікно. Надворі ще сіро, а двірничка вже посипає доріжки піском. Ніколи не цікавилася у скільки ж вона виходить на роботу. Змінюю спідницю на темно-синій брючний костюм й одягаю під піджак теплий гольф бежевого кольору. Так точно буде тепліше й комфортніше.

Коли заходжу на кухню батьки снідають. Як я полюбляю їхні спільні сніданки та вечері. Вони такі милі разом. Сидять, говорять про свої плани на день. У мене дуже суворий критерій у виборі супутника у житті. Я хочу ось так само сидіти зі своїм коханим, триматися за руки й відчувати себе щасливою. Тому мені й не щастить, бо цю планку ніхто не зміг подолати. Мама так звикла, що я годую котиків, що сама готує для них смаколики. Беру заготовану їжу, прощаюся з батьками й поспішаю на роботу. Надворі слизько, краще вийти раніше, щоб неквапом дійти й нічого собі не зламати.

Коти лежать у коробку й не думають вилазити. Кладу сніданок прямо в їхню хатинку й тільки-но розвертаюся, як натикаюся на Пашу. Рот відкривається від здивування, а серце оживає й починає голосно стукати.

— Привіт, мій янголе, — вітається й підходить майже впритул. Бере мою руку й знов цілує долоню. Від його голосу й дотику серце стискається й віддає болем, бо я страшенно шкодую, що він той, з ким мені не можна бути.

— Привіт, Павлику! Не очікувала тебе тут побачити. Оце так сюрприз, — несу казна-що, бо не можу вгамувати емоцій. Вони нестримною лавою атакують мене. Тіло і мозок не збігаються в бажаннях. Якесь знущання!

— Сподіваюсь, що приємний. Ходімо в авто, підвезу тебе на роботу, — пропонує й бачу, що очікує згоди. А я просто не можу йому відмовити. Хочу і знаю, що це правильно, але не можу… 

Озираюся на будинок, підіймаю очі до неба, наче чекаю, що хтось мені підкаже, як правильно вчинити. Та на моє німе благання — тиша. Лише сусідка, що виходить з під’їзду, відкриває рота від цікавості. 

— Ходімо, холодно ж. Не можу я дивитися як ти мерзнеш. Пішли, — бере мене за руку й веде до автомобіля. Ноги слухаються його, а не мене. Слухняно крокую за ним та сідаю в автівку. У салоні пахне Пашею. Запах табака й легкий деревний аромат огортають теплом.

— У тебе якісь проблеми? — вириває з роздумів гучним басом. Смикаюсь від несподіванки й переводжу на нього зляканий погляд. — Вибач, не хотів тебе налякати, — намагається сказати м'яко, але це погано виходить. Не знаю, чи правильно розрізняю його емоції та зараз здається, що він засмутився.

— Все нормально, не переймайся, — поспішаю запевнити.

— Справді? Якщо якісь проблеми — кажи. Я вирішу.

— Ні, Пашо, все добре, — кладу свою долоню на його руку, щоб припинив розпитування. Не вистачало ще ділитися своїми проблемами. Єдина моя проблема — це ти, Пашо. Я не знаю, як поговорити й припинити спілкування. З одного боку, я боюсь його гніву, бо він зовсім не проста людина. А з іншого — серце цього не бажає й тривожним стуком нагадує мені про це.

— Добре, — киває він й наче заспокоюється.

Говоримо про всілякі дрібниці, включаючи погоду й шаленство на дорогах. Трохи заспокоююсь, коли під’їжджаємо до контори. Залишається вийти й піти від нього якомога далі. Та, виявляється, що це не всі сюрпризи на сьогодні.

— Тримай, це тобі. Подарунок, — простягає мені коробочку, та я не беру в руки. Одразу розумію, що це телефон, а його марка змушує згадати чим він займається. Та він коштує стільки, що мені вистачить на ремонт у квартирі. Якщо вона колись у мене буде. І що це за подарунки? З якої радості він його дарує?

— Навіщо? — питаю, стримуючи злість.

— Щоб у разі потреби могла мені подзвонити. Або просто, якщо скучиш, — усміхається, викликаючи на душі купу суперечливих емоцій. Намагаюсь заспокоїтись й повільно відповідаю:

— Пашо, я не можу його взяти. Це дуже дорогий телефон, — кажу впевнено, щоб не викликати в нього сумнівів. Та й не іменинниця я, щоб подарунки отримувати. Вибач, — відводжу погляд, щоб не бачити здивування в його очах. Невже він і справді не розуміє, як це дивно виглядає? Дякую, що підвіз. Бувай! — хапаюся за ручку й без роздумів, вискакую з автомобіля.

Не озираючись, крокую до входу. Не хочу про нього думати й аналізувати те, що сталося. Я сама винна. Було у мене в житті залізне правило — ніколи не перетинати позначку й не змішувати роботу з особистим. А того разу наче хтось підмінив. І тепер я просто не знаю, як мені все це припинити й побороти себе. На вході стикаюся з Андрієм. Звісно, він одразу прослідковує за автівкою, на якій я приїхала. Ось і перший дзвіночок на плітки про непорушну й сувору Ангеліну Вікторівну. А чоловіки, як відомо, ще більше полюбляють пліткувати ніж жінки. 

Роздратована заходжу до кабінету й сідаю в крісло. От як? Як мені з ним поговорити? Як донести, що нам краще не бачитися й навіть не спілкуватися? З ним все гаразд і я дуже цьому тішусь, але на цьому все. Я не відмовлюсь від свого твердого рішення, як би серце не билося від його присутності поряд. Не будь ганчіркою, Ангеліно! Наступного разу обов’язково все йому скажу й нарешті позбудусь цього почуття, наче я його обманюю.

Та наступні дні були просто пекельними й сповненими хвилювань. Я не змогла… Не змогла йому таке сказати. Протягом дня збиралася, а коли він телефонував губилася й не могла промовити й слова. А найстрашніше те, що все це бачили батьки. Мої відмови від побачень не заважали Паші надсилати мені букети квітів й різноманітні подарунки. У іншому випадку я б мліла й літала від щастя, але не в цьому. Та в першу чергу, було незручно перед батьками. Спочатку вони питали хто цей кавалер, потім вимагали знайомства, а зараз вже звикли.