Глава 10. “Закоханий бовдур”

Глава 10. “Закоханий бовдур”

Пашка

Тіло не збрехало — погода дійсно змінилася. Наступного дня вдарив ще дужчий мороз. Біль в плечі минув і нарешті я можу вільно дихати. Щось цієї зими січень розлютувався, як ніколи. Треба одягти щось тепліше. Беру чорну мастерку з високою горловиною і звичні темні джинси й прямую у ванну кімнату. Триммером підрівнюю щетину до мінімуму. Не хочу голитися. Бо щоки відморожу. А так хоч який захист обличчя буду мати.

Після душу п'ю ранішню каву і намагаюся обміркувати справи з вантажем, та ні чорта не виходить. Бо в думках повсякчас Ангелок. Згадую вчорашній вечір у ресторані, її погляд, чарівну усмішку. І з цими спогадами на душі стає радісно й тепло розливається тілом. Вона така красуня. Ледь стримав себе біля її під'їзду. В той момент хотілося одного — затиснути її в обіймах і зацілувати до нестями. Та не ризикнув. Побоявся, що мій напір злякає її. Обійшовся галантним поцілунком долоні. Стрес — джентльмен. Скажи таке комусь — ніхто не повірить.

До неї потрібен особливий підхід. Не перти, як танк на Берлін зі своїми почуттями і бажаннями. Я повний профан у питаннях залицянь до жінок. Ще жодну не доводилося завойовувати. Усі ті, з ким я проводив час, самі до мене липли і пропонували себе. З Ангелочком зовсім інша пісня. Поняття не маю, як мені з нею поводитися.

Їду в клуб, прокручуючи різні варіанти своїх дій. Та все мені здається якоюсь дурістікою.

Коли заходжу у кабінет, застаю Тимура вже на місці.

— Привіт, — кидаю йому вітання на ходу знімаючи шкірянку. — Є новини?

— Все тіп-топ, фури вже на паркінгу, — каже Козак і вдоволено всміхається. — Розслабся, Стрес, досить хмурити брови. Справа вирішена.

— Це не через товар, — шумно видихаю, беру цигарку. Падаю в крісло, підпалюю. За секунду гіркий дим наповнює легені і я видихаю клубок сірого диму. Задумливо кручу між пальцями цигарку, спостерігаючи як тліє на її кінчику тютюн. Вчора я навіть зекономив дві, коли пішов на поступки адвокатесі.

— Якійсь нові проблеми? — насторожується Козак.

— Тимуре, що люблять жінки? — питаю у друга і бачу, як його очі стають круглими від здивування і несподіваної зміни теми.

— Е-е-е, ну, коштовності, дорогі подарунки, Айфони, — починає бурмотіти той, явно розгублений моїм несподіваним запитанням. — Невже Стрес на когось запав. Дай вгадаю. Це адвокатеса, так?

Я нічого не відповідаю, мовчки стискаю зубами фільтр цигарки. Козак розпливається в безглуздій усмішці і починає гиготати, як колись, в підлітковому віці. Телепень. Я не зважаю на його дитячі закидони. Мене це не зачіпає, а навпаки розважає. Тільки Тимур може без наслідків для свого здоров'я глузувати з мене. Бувають моменти, коли саме завдяки йому я забуваю ким став і моя безжальність на якусь коротку мить зникає.

— Підбери з тих тачок, що приїхали, найдорожчу. Оформиш її на ім'я Соколовська Ангеліна Вікторівна. Зробиш так, щоб комар носа не підточив.

— Без питань. Тільки ти хоча б натякни, яке авто брати. Колір, наприклад.

— Білу давай, і великий червоний бант на дах присобач.

— Поняв. Я тоді погнав, вирішу питання з документами і номерами, — Тимур бере куртку і залишає мене одного.

Ідея подарувати автомобіль Ангеліні прийшла спонтанно. Думаю, вона оцінить і їй сподобається мій подарунок. Вона ж ходить пішки, мерзне в тих нещасних автобусах. Але на оформлення документів піде кілька днів. А мерзне вона вже. Ввечері заскочу і заберу її після роботи.

А поки запропоную зустрітися. Беру телефон, серед контактів знаходжу "Мій Янгол" і набираю їй повідомлення:

Привіт, Янголе! Пропоную повечеряти сьогодні.

Відсилаю повідомлення і чекаю на її відповідь. Нервово постукую кінчиками пальців по побічниці. Очікування нестерпне і діє мені на нерви. Чергова цигарка вже димиться, я міряю кроками кімнату, як звук сповіщення змушує пульс підскочити. Беру телефон і читаю:

Вибач, сьогодні не вийде. Зайнята до пізнього вечора.

Її відповідь розчарувала, а слідом і планка настрою почала потихеньку опускатися. Набираю їй відповідь, не приховуючи бажання побачити її знову. Вирішую замовити їй букет троянд з доставкою на дім. Нехай знає, що вона мені не байдужа. Якби не минув її день, а квіти неодмінно покращать моєму Янголу настрій і нагадають про мене.

Щоб зняти напругу, вирушаю в тренажерку. Давно так не пихтів, тягаючи залізо. Навантажую штангу по максимуму, щоб виснажити себе. Потім йду до боксерської груші, відпрацьовую удари. Гамселю її з усієї дурі. Піт капає з чола, майка прилипла до тіла, аж можна її витискати. Мені потрібно тримати себе у формі. А ще сьогодні інтенсивні заняття допомогають вийти зайвій парі і вгамовують гормони, що розбушувалися не на жарт з появою у моєму житті Ангеліни. 

Наступного дня прокидаюся швидше, ніж зазвичай. Маю намір з самого ранку дістатися Ангеліниного будинку, щоб підвезти її на роботу. Схвильовано кручу між пальцями коробочку з новеньким Айфоном останньої моделі. Купив вчора, коли повертався додому. Взяв навмисно білого кольору, для свого білокурого янголятка.

Помічаю її струнку фігурку, коли виходить з під’їзду. Та неочікувано звертає за арку й, усміхаючись, кладе щось до картонного коробка.  Ох, янголятко! Вона ще й тварин рятує від голодної смерті. Усміхаюсь і виходжу з авто. Вона розгублена і здивована, дивиться на мене і мовчить.

— Привіт, мій янголе, — підходжу майже впритул, беру її руку і цілую долоню. Відчуваю свіжий аромат солодкого кавуна, що йде від неї. Обожнюю. Хочу заритися носом в її волосся і вдихати його.

— Привіт, Павлику! Неочікувала тебе тут побачити. Оце так сюрприз. 

— Сподіваюсь, що приємний. Ходімо в авто, підвезу тебе на роботу, — вона не поспішає погодитися, помітно вагається, озирається на вікна будинку, наче хоче отримати чиюсь згоду. — Ходімо, холодно ж. Не можу я дивитися як ти мерзнеш. Пішли, — беру її за руку і веду до Мерса. Допомагаю їй сісти в салон, зачиняю дверцята і сідаю за кермо.