Глава 9 “Новина, що холодить кров”

Глава 9 “Новина, що холодить кров”

Ангеліна

Цей вечір настільки неймовірний, що я не знаю з чим його порівняти. Всередині просто феєрверк різноманітних емоцій. Паша… Він такий… Він так змінився, що впізнати можна тільки за поглядом. В його очах можна відшукати того юнака, який мені довірився сім років тому. За якого я шалено хвилювалася та робила усе, щоб допомогти. 

Зараз переді мною впевнений у собі чоловік. Заможний та серйозний. Відкрити ресторан коштує дуже дорого, а він досяг всього сам, бо допомогти було нікому, це я точно знаю. Він спокійно кермує автівкою й інколи кидає на мене зацікавлені погляди. Від яких я бентежусь й соромлюсь.

Ще жодного разу я не змішувала роботу й особисте життя. Стільки разів мене кликали співробітники на вечерю, та завжди була відмова. Не хочу пліток й стосунків на роботі. До того ж мені ніхто не подобався. Але Паші я не змогла відмовити, і чує моє серце, що й не зможу. Просто якась слабка й піддатлива роблюся поряд з ним. І тоді теж такою робилася. Він дивовижним чином керує моїм настроєм.

Автівка в’їхала в арку будинку й зупинилася біля під’їзду. Зараз доведеться вийти, а мені так не хочеться. От що зі мною зробила ця зустріч? З ним так приємно розмовляти, жартувати та просто слухати його оксамитовий голос, що не маю сил відмовитися від ще однієї хвилинки поряд. 

Ми сидимо й спілкуємось на різні теми. На питання про своє життя Паша відповідає коротко, а іноді й просто ухиляється від відповіді. Дивно, але кожен з нас має минуле. У нього воно не було солодким, тому припиняю спроби про щось дізнатися. Ми ще трохи сидимо, а коли на годинник показує північ, змушена прощатися. Паша виходить з автівки й допомагає вийти мені. Проводить до самих дверей під’їзду й на прощання знов цілує долоню. Всередині розливається приємне тепло. 

Усміхнена підіймаюся на свій поверх та заходжу до квартири. Не можу стриматися й стерти з обличчя цей задоволений вираз. Млію, згадуючи його поцілунок й досі відчуваю слід від його губ на долоні. Важко пригадати, коли я відчувала себе жінкою. Не суворим й надійним адвокатом, а справжньою, ніжною й сексуальною жінкою, яка привертає увагу такого чоловіка, як Павло. Тільки-но за мною грюкають двері, виходить зі спальні сонна мама.

— Ліно, нарешті ти прийшла, — промовляє з полегшенням. — Все добре? Я тут місця собі не знаходжу.

— Так, мамо, все добре. Я зустріла одного знайомого, якого не бачила дуже давно й заговорилась. Відпочивай, я теж спати.

— А їсти?

— Я не голодна. Ми були у ресторані.

— А, у ресторані. Що за знайомий? — з її обличчя одразу зникає сонний вираз.

— Ти його не знаєш, — відповідаю, знімаючи шубу й вішаю її на вішак.

Більше ніяк не коментую свою вечерю з Пашею. Йду до своєї кімнати, щоб переодягнутися у халат. Потім приймаю душ та лягаю спати. Завтра знову на роботу. Це коло нерозривне, але заплющуючи очі, знов усміхаюсь, бо з’явився той, хто зможе внести в це сіре коло яскраві фарби. Чомусь я впевнена, що це наша не остання зустріч з Пашею.

Зранку навіть прокидаюся нормально, не зважаючи, що пізно лягла. У піднесеному настрої збираюся на роботу й весь час згадую вчорашній вечір. Не знаю чому, але його обличчя так і стоїть перед очима. Завжди поважала надійних, впевнених у собі чоловіків. Я відчуваю, що Павлик саме такий. Знаю, що це ім’я звучить трохи дивним для дорослого чоловіка, але не можу стриматися, щоб не назвати його так.

Надворі розігралася справжня сувора зима. Мороз тріщить й змушує швидше крокувати на роботу. Винесла ще одного светра, щоб покласти в хатинку для котів. Вже починаю хвилюватися, як вони перенесуть цю люту зиму. Нам, людям, не вгодиш. Коли немає морозів, ми хочемо справжню зиму, а коли вони є — мріємо про тепло.

На роботу добігаю швидко й декілька хвилин грію руки на батареї. Ох і холодно сьогодні! Аж до кісток промерзла. Сьогодні у конторі панує святковий настрій, бо у Євгенія Миколайовича день народження. Йдемо всім колективом його вітати та отримуємо запрошення на святковий фуршет після роботи.

— Ангеліно, — окликає мене мій колега Андрій, коли збираюся увійти до кабінету.

— Так? Ти щось хотів?

— Бачив вчора біля нашої контори одного чоловіка, — підходить він ближче. — Стрес його називають. Ти не знаєш до кого він приходив?

— Та наче ні, — протягую, а потім розумію про кого він говорить. — Павло Гаєвський? Він приходив до мене. А що?

— Та дивно. Ти знаєш хто він? Працювати з таким психом собі ж дорожче, — каже той, дивуючи мене не на жарт.

— Хто? — питаю, не в силі стримати цікавість.

— Почитай. В інтернеті про нього можна знайти цікаву інформацію. Я б не брався за його справу, це небезпечно для життя.

— Я захищаю його знайомого, а від справ не звикла відмовлятися, — кажу роздратовано й заходжу до кабінету. 

Одразу сідаю за стіл й вводжу в пошук його ім’я. Хм, нічого такого, чого б я не знала. В соціальних мережах його немає, жодних фото. Не розумію, чому Андрій так сказав. 

А потім у голову спадає думка і я вводжу коротку фразу, дивну для мене: «Стрес». Від того, що я бачу на моніторі починає рухатися волосся на голові. Я дивлюся на екран й не можу повірити, що вся ця інформація написана про Пашу. Про того Павлика, якого я знаю, з яким вчора вечеряла й слухала з його вуст такі прекрасні вірші… Це жах! Ні, я не вірю. Не хочу в це вірити! Та під статтею його фото, яке неможливо сплутати ні з чиїм іншим.

Нелегальний бізнес, нічні клуби, бійки, стрілянина. Читати все навіть не хочеться. Я просто розбита й роздавлена. У голові звучить страшна фраза з прочитаного: «кримінальний авторитет». Як? Чому? Ну, чому він?! Хотілося голосно кричати від розпачу та обурення. Чому, коли я зустріла чоловіка, який подобається, він виявляється бандитом? Чомууу? Що ж це за несправедливість така? І головне, що мізками я розумію, що потрібно негайно припинити спілкування, але серце вистрибує з грудей і рветься як скажене, коли згадую його усмішку.