Глава 7 “Нова справа”

Глава 7 “Нова справа”

Ангеліна

Сиджу, дивлюся на нього й не можу повірити, що це той самий Паша. Звісно, я здогадувалась, майже впевненою була, але він так змінився. Кардинально!

— Як поживаєш, Ангелок? — сідає навпроти мене на стілець, пропалюючи своїм поглядом.

— Кхм, — намагаюся прочистити горло, бо здатність нормально розмовляти досі не повернулась. — Все добре. А ти як? Як склалося твоє життя? Ми не бачились…

— Майже сім років, — перебиває мене. — А ти нітрохи не змінилася, така ж красуня.

— Хотілося б мені в це вірити, — промовляю збентежено, відчуваючи як щоки наливаються фарбою. Наче й нічого не сказав, а я соромлюся, наче вперше комплімент почула. Насправді в чоловічому колективі чую їх постійно, але ніколи так не соромлюсь, як перед Пашею. — Яким вітром тебе занесло до мене?

— Вчора нам не вдалося поговорити, ти надто швидко втекла, навіть не впізнавши мене.

— Я впізнала. Майже… Просто, ти змінився.

— Так, трохи підріс, — починає сміятися і я теж не можу стримати усмішку.

— А як знайшов мене? — питаю з цікавістю роздивляючись його обличчя. Така кардинальна різниця, наче вчора бачила зовсім іншого чоловіка. Усмішка робить його обличчя не таким суворим.

— Ну, це просто, — розводить руками. — Я знаю про тебе багато чого Ангеліно Вікторівно Соколовська.

— Справді, не подумала, — нервово усміхаюсь, бо під його поглядом гублюся й несу казна-що. Подумки сварю себе й примушую взяти в руки.

— Мені потрібна твоя допомога, якщо чесно, — каже, уважно спостерігаючи за моїми емоціями. Уявляю як зараз виглядаю. Щоки червоні, очі перелякані — краса неземна, в переносному значенні цього слова.

— Що трапилося? Я уважно слухаю, — відкриваю записник й роблю серйозний вираз обличчя. Щоб заспокоїти розбурхані нерви тягнуся до глечика з водою й наливаю собі трохи у склянку. Головне зубами не цокотіти об скло. Ти, Ліно, як перелякане дівчисько. Не бачила ніколи гарного чоловіка? Та їх кожен день повно навкруги, але від погляду на Пашу, аж ноги німіють. А головне, що він сидить собі спокійнісінько з напівусмішкою й спостерігає за моїми маніпуляціями.

— Нічого страшного. Потрібно витягти з СІЗО одного малого, який потрапив не в те місце й не в той час.

— Хто такий? В чому звинувачують? — одразу переходжу до суті.

— Зелений, — говорить він, а потім бачить мій здивований погляд. — Це кличка в нього така, а звати… — починає думати, смішно нахмуривши брови. — Артем наче. Тимур знає більше про нього, він розповість.

— То потрібно його покликати, — підводжусь, але Паша виставляє руку перед собою, щоб сиділа.

— Тимуре, — гукає не надто голосно, що так нічого не почути з-за дверей. І на моє німе питання додає: — Вони натреновані на мій голос.

Яким же було моє здивування, коли через секунду той Тимур відчиняє двері й з’являється на порозі. Я аж рота відкриваю від шоку.

— Кликав, Стрес?

— Розкажи Ангеліні Вікторівні про нашого підопічного, який так необережно потрапив до СІЗО.

— Все? — питається той. Я переводжу погляд з одного чоловіка на іншого й не можу зрозуміти, хто вони один одному. І що значить: «натреновані на голос»?

— Ну, для початку як його звати.

— А, це? Ну, Зелений йо… Павицький Артем Олегович, — каже той, а 

мені в голову спадає здогад.

— Дев’ятнадцять років? — запитую, а Тимур киває.

— Це мій підзахисний. Я у нього вчора була, коли ми зустрілися, — не знаю навіщо пояснюю це Паші. Язик не слухається мозку, каже те, про що краще мовчати.

— Бачиш, Тимуре, ми приїхали просити за малого, а йому вже пощастило.

— Хамовитий ваш малий, — не витримую й кажу як є. Відповідати не хоче, розхитується на стільці й поводить себе грубо, — відчуваю себе вчителькою, яка скаржиться на неслухняного учня.

— Це твоє недопрацювання, Тимуре, — дорікає Павло супутнику.

— Молодий-зелений. Проведу виховну бесіду, коли вийде, — відповідає той.

— Присядьте, будь ласка, я поставлю вам декілька питань, — вказую йому на стілець.

— Давно мені не доводилося відповідати на декілька питань адвокату, 

— хмикає чоловік, але під поглядом Павла замовкає. Бере стілець біля стіни й сідає.

Поки ми говоримо з Тимуром і я роблю для себе необхідні помітки, весь час помічаю на собі погляд чорних, як ніч, очей. Мені незручно й бентежно від нього, та маю виконати свою справу, якщо цей їхній Зелений і так мій підзахисний. З розмови розумію, що тут щось не сходиться. Цей Артем говорив мені зовсім інше. Роблю висновок, що хтось з них мені бреше. Та якщо поряд з цим Тимуром сидить Паша й ствердно киває, то скоріш за все, їхній молодший товариш навішав мені локшини на вуха.

— Ми можемо зараз до нього поїхати? — запитую у чоловіків.

— Звісно, — відповідає Паша.

— Я поїду й покажу цьому недоум… грубіяну, — виправляє сам себе Тимур, від чого стає смішно.

— Ні, я сам поїду, — говорить Павло і підводиться. — А ти, — дивиться на шоковане обличчя чоловіка, — їдь до офісу й займися справами. Потім поговоримо. 

Тимур киває, прощається зі мною й спокійно виходить. Цікаво, чому він його так слухається? Може Павло його керівник? От би дізнатися чим він займається? Ким став?

Поки одягаюся, чоловік чекає мене надворі. Виходжу й бачу його біля гарного автомобіля. Він стоїть в пів оберта до мене й палить. Світ сходить з розуму, всі палять, наче це необхідна для життя звичка.

— Я готова, — підходжу, щільніше кутаючись в шубу. Сьогодні страшенно холодно надворі.

— То поїхали, Ангелок, — викидає недопалок й відчиняє переді мною дверцята. Його звернення семирічної давнини ще більше бентежить, ніж погляд. Але глибоко в душі мені страшенно приємно, що він теж мене не забув.

— Пограємо в мовчанку? — запитує через декілька хвилин нашої подорожі.

— Можемо поговорити, — усміхаюсь, кидаючи на нього погляд.