Глава 6 "Міраж"

Глава 6 "Міраж"

Пашка

Я давно звик до самоти. В моєму великому будинку багато кімнат, але в них усіх порожньо. Не те, що там немає меблів чи самі голі стіні. Ні. Обстановка там по вищому розряду. Все сучасне, модернове, стильне. Просто крім мене, тут ніхто не живе.

Самотність в'їлася під шкіру й оселилася в моїй душі. І це, напевно, добре. Зважаючи на життя, яким я живу. Мене в будь-який момент можуть усунути конкуренти. Тому навіть краще, що я без сім'ї. Ворогам немає за що зачепитися, на що тиснути чи ким мене тероризувати.

Зазвичай, я проводжу свій час і свята заразом в одному зі своїх клубів. Якщо задуматися, то в особистій віп-кімнаті клубу "Рубероїд" я буваю частіше, ніж у власному будинку. Так вже повелося, вся моя нелегальна діяльність, яку я вдало маскую бізнесом, потребує моєї уваги двадцять чотири години сім днів на тиждень. Лишень трішки залишається на щоденні тренування і деколи відпочинок в сауні з дівчатами.

Але в такі дні, як сьогодні, переддень Різдва, мене накриває. Відчуття внутрішньої порожнечі неприємно давить на мозок. Хочеться втекти від самого себе, та хіба таке можливо? Чи міг би я змінити своє життя? Не впевнений. Та й немає заради кого це робити. Ні родини, ні сім'ї, ні коханої…

Згадалася сьогоднішня несподівана зустріч з Ангеліною. Спогади про неї гріли мені душу протягом цих семи років. Жодна жінка так і не змогла витіснути її з мого серця. І от знову я зустрів її — мого білокурого янгола. Допалюю останню цигарку з пачки й з думками про неї засинаю. Цілу ніч сниться вона і її широкі сіро-блакитні оченята.

Зранку п'ю чорну каву і з особливим задоволенням випалюю дві цигарки. Звички снідати не маю. Та навіть якби й захотів щось перекусити, то б не зміг. В холодильнику тільки самий лід і зачахлий лимон. Дуже рідко трапляється, що я їм вдома. Завжди це ресторан при клубі.

Після душу одягаю чорні джинси й сірий пуловер. Люблю зручний одяг і ніколи не женуся за брендами. Не розумію навіщо купувати гаманець за останні триста доларів і ганяти понти фірмою, якщо всередині там порожньо. Краще купити такий самий, але за десять баксів і мати в ньому двісті дев'яносто.

На секунду затримуюся перед дзеркалом. Непогано було б поголитися. Проводжу долонею по вже шершавій щоці. Розглядаю чорну триденну щетину. Наче не так вже й страшно. Ще на сьогодні зійде. Не так буду мерзнути в обличчя. Хах, такий собі захист від морозу.

Застигаю перед вікном, перш ніж вийти з будинку. За ніч добряче насипало снігу. Все навколо білосніжне, наче царство Снігової королеви. Як там писав Пушкін? "Мороз і сонце, день чудовий?" І справді. Кучугури снігу, бурульки виблискують, мороз намалював на склі свої завиткуваті візерунки. Красиво. Справжня Різдвяна казка. В дитинстві любив грати в хокей з дворовими пацанами. Навіть мріяв в місцеву команду записатися. Але передумав і пішов на бокс. Пам'ятаю, як мама обурювалася, що мені там всі мізки відіб'ють. Ех, мам. Знала б ти, скільки разів мої боксерські навички мене виручали.

Спогади про маму завжди супроводжує сум. Тим паче сьогодні, в день коли всі родини гуртуються разом і святкують Різдво. Самотність і порожнеча важким тягарем лягають на плечі. Тягну цигарку, щоб заспокоїтись. Треба їхати в клуб. Серед людей не так тошно.

Цілий день минув у розмовах і вирішенні справ. Свято святом, а потік грошей з нелегальних оборудок ніхто не скасовував. Тимура вирішую не смикати. Нехай відпочине з коханою. У нього там все серйозно, як я бачу. Запав так конкретно на Людку. Я, звісно, радий за нього. Але й насторожує мене його закоханість. Щоб пильність не втратив.

З приходом пізнього вечора клуб оживає і наповнюється відвідувачами. Як завжди, в залі яблуку ніде впасти. Стою, спостерігаю крізь затоноване панорамне вікно свого офісу на живу біомасу, яка відривається під гучні біти ді-джея. Неквапливо п’ю каву, насолоджуючись її гіркотою. Яка іронія. Я власник десятка нічних клубів Дніпра, а такий відпочинок мене дратує і втомлює. Добре, що сюди ці звуки не доходять — допомагає щільна звукоізоляція.

Мої думки перериває звук дверей, що відчинились і на мить зовнішній шум влітає у кабінет.

Повертаю голову на звук і бачу Тимура.

— Ти чого тут? — питаю й здивовано підводжу брови.

— Бо я тебе люблю і жити без тебе не можу, — рже той і скидає куртку. Її чорна шкіра виблискує вологими краплями після розталого снігу. Він обтрушує каштанове волосся і по-доброму всміхається. — Не хочу, щоб ти стовбичив тут на самоті. Ну, й надимів ти тут! Можна сокиру вішати!

Я фиркаю, а Тимур йде до бару і наливає собі склянку Метакси. Мені не пропонує, бо знає, що я не вживаю. Після того випадку з алкашом-вітчимом алкоголь для мене табу.

— Де кохану подів? — цікавлюся. Дивлюся на нього. Карі очі блищать, аж світяться. — Чого це ти такий задоволений, як слон?

— Відвіз додому. Як кажуть: сдєлал дєло — слезай с тєла, — знову жартує Козак і його квадратна рожа розпливається в задоволеній усмішці.

Я теж не стримую усмішку. Переводжу погляд на зал і помічаю знайому фігурку. Невже це Ангелок? Серце підстрибує й починає битися з прискоренням, точнісінько у ритмі музики, що звучить в залі. Роблю крок ближче до скла, щоб краще роздивитися чи це дійсно вона. Так, наче вона. Білокуре пряме волосся, яке я не сплутаю ні з чим. Та толком не можу розібрати.

— Тримай! — впихаю чашку в руки Тимура і під ошелешений погляд друга, вискакую за двері.

Прудко спускаюся сходами на перший поверх і прямую в зал. Народу — море. Розштовхую ліктями всіх, хто попадається на шляху, щоб протиснутися й пройти до того столика, де я побачив Ангеліну. Декому це не подобається і я чую обурені вигуки й не дуже літературні слова у свою адресу. Але як тільки помічають, що то йде сам Стрес — одразу замовкають і вибачаються. Нарешті, я таки добираюся, але на своє розчарування, нікого там не застаю. Стою і тупо витріщаюсь на диванчик, на якому, як мені здалося, щойно сиділа Ангеліна.