Глава 5 “Неочікувана зустріч”

Глава 5 “Неочікувана зустріч”

Ангеліна

— Привіт, Олюню, — вітаюся першою.

— Привіт, сестричко! — чую радісний голос дівчини. — Як справи? Вже всі святкові страви скуштувала?

— Е, так. Ось лежу, як ситий кіт на дивані.

— То час потрясти трохи жирком. Ти думаєш, чому твоя люба сестричка телефонує?

— Привітати з Різдвом? — роблю припущення.

— Ну, це також. Вітаю! Але, це не все. У мене тут скасувався похід до клубу з одним психом. Тому… Сама розумієш.

— Ні, не розумію, — починаю заперечувати, але здогадуюсь, що вона скаже наступним.

— Збирайся! Я викликала таксі й заберу тебе через двадцять хвилин.

— Ой, я не в тому настрої, щоб йти до клубу. Мені ще й голову потрібно мити, — починаю видавати все, щоб відмовити їй. 

Тільки клубу мені не вистачало на сьогодні. Я взагалі терпіти не можу оті смикання, як у припадку. У студентські роки мене не розуміли подруги, бо я обходила такі заклади десятою дорогою.

— Вже виходжу. Поспіши, бо поїдеш з брудною головою. Все, відбій. Нумо збирайся! — кричить у слухавку й відхиляє виклик.

От коза мала! З диким небажанням кудись йти, плетусь у ванну кімнату й швидко мию голову. У пришвидшеному темпі висушую волосся й збираю у хвіст. Нехай як хоче, та наряджатися не буду. Одягаю джинси та вільний бежевий светр. Трохи фарбую очі й підводжу губи світлою помадою. Все! Не збираюся вимальовуватися, як новорічна ялинка, чи натягувати на себе якесь інше вбрання. З безрадісним обличчям одягаю шубу. Коли дзвонить телефон, саме взуваю чоботи. Відхиляю виклик й виходжу з квартири. 

От причепа. Треба було не брати слухавку, тоді б сиділа вдома й ні про що не хвилювалась. Минулого разу наш спільний відпочинок закінчився бійкою її колишнього хлопця з нинішнім. І мені вже страшно, що буде цього разу.

Коли виходжу надвір, бачу Олю біля автівки з цигаркою між пальцями. Що за дика звичка, палити? Невже вона вважає це вишуканим? Коли палить чоловік, це одне, але коли жінка, це виглядає вульгарним й огидним.

— Привіт, старушенція! — вітає мене ця сміливиця й викидає недопалок у сніг. — Оце якби не я, ти б так і чахла вдома перед теликом.

— Угу, точно! Якби не ти, я б собі відпочивала й горя не знала, — бурчу собі під носа та сідаю в авто.

Їхати доводиться не довго, клуб знаходиться у самісінькому центрі. Ніколи не була тут, і не чула про нього. Це зовсім не моя стихія. По запалу Ольги розумію, що вона налаштована на веселий вечір. Коли у неї такий настрій, значить стосунки з черговим хлопцем зазнали невдачі. Не знаю котрий він по рахунку, бо дівчина змінює їх майже кожного місяця.

— Який жах! — перше, що виривається з мене, коли заходимо всередину. Від гучної музики хочеться закрити вуха. Гепає так, що аж голова гуде. Та для Олі це звична справа. Вона хапає мене за руку й тягне за собою крізь натовп. Відшукує вільний столик й тягне сідати за собою. Сідаю на шкіряний диван, з жахом роздивляючись присутніх. Всі розслаблені та щасливі. А для мене це найжахливіший відпочинок, який тільки може бути.

— Що питимемо? — нахиляється до мене й кричить в самісіньке вухо.

— Нічого. Я пити не буду, ти ж знаєш.

— Ок, — киває й робить для себе замовлення.

Народ повністю розслаблений, розгойдується під сучасну музику, більше схожу на дикий вереск. Дівчата, що танцюють на окремих майданчиках виглядають розкутими й вульгарними. Я розумію, що кожна професія має шанси на існування, але по мені, так вже краще пробивати товар на касі, ніж напівоголеною крутити стегнами перед похітливими поглядами чоловіків. 

Дивлюся на годинника, пів години я вже тут стирчу. Гадаю, досить на сьогодні веселощів. До того ж Ольга придивилася собі нову жертву, тому можу зі спокійною совістю їхати додому.

— Олю, — гукаю її, поки вона сміється з якимось чоловіком. — Я поїду вже додому.

— Як поїдеш? Ти що? Ми ж тільки-но прийшли! Зараз танцювати підемо, — говорить, підморгуючи тому залицяльнику.

— В мене голова розболілась, та й не танцюю я, ти ж знаєш.

— Це найкращий клуб у місті. Ти хоч знаєш хто його власник?

— А мені має бути цікаво?

— Такий лапочка. Не мужик, а сам секс. Якщо пощастить, може з’явиться сьогодні. А ти, їхати! Зарано ще.

— Я іншим разом на нього подивлюсь, добре? Мені завтра на роботу, діло в суд готувати.

— Ну, дивись. Сама вирішуй, я на танц-майданчик, — махнула своїм темним волоссям й гайнула до того громили, з яким спілкувалася.

Без роздумів шурую на вихід й викликаю собі таксі. Добираюся додому, коли на годиннику одинадцята вечора. Батьки п’ють чай на кухні. Передаю вітання від Ольги й поспішаю до своєї кімнати. Втомили мене ці божевільні гупання. Переодягаюсь у піжаму й лягаю спати. Взагалі мені здається, що ходити у тридцять років по таких закладах не комільфо. Я ж не малолітка, яка шукає пригод на одне місце. Мені тих пригод і так вистачає на роботі.

Зранку починається моє звичне коло на цілий тиждень. Збираюся на роботу, поспішаю, щоб не запізнитися й десять хвилин грію руки біля батареї. Одне й те саме кожного дня. Потім сідаю за робочий стіл й занурююся у справу юнака, у якого була позавчора. Хоч він і не дуже привітний, маю виконати свою справу на всі сто відсотків якісно. Тільки заглиблююся у читання, як роздається стукіт у двері.

— Заходьте, — кажу голосно, піднявши погляд на двері. 

Те, що відбувається далі, схоже на події якогось фільму. Де вона про нього думала весь час, і він з’являється на порозі її будинку. У моєму випадку — кабінету. Двері розчахуються й на порозі виникає вчорашній чоловік з пронизливим поглядом. Він дивиться на мене, усміхаючись лиш кутиками губ. А мене наче паралізувало. Сиджу й не можу вдихнути повітря. От зараз прямо тут гепнуся з крісла й помру від нестачі повітря.

— Можна? — запитує він, а я лише киваю. Добре хоч це вдається, бо інші частини тіла не реагують. Лише серце гупає десь аж в горлі, а мозок волає, що потрібно тікати.