Глава 4 “Спокій”

Глава 4 “Спокій”

Ангеліна

Весь час, поки добираюся додому, відчуваю на своїй спині пекучий погляд чоловіка. Невже це справді Паша? Ні, не може бути. Хоча… Погляд… Ніколи й ні в кого я не бачила такого погляду, який здавалося б може передати весь спектр емоцій людини. Він був злий, аж відчувалася його внутрішня напруга. Але крім погляду нічого не лишилося від того щирого юнака, якого я захищала сім років тому. 

Невже люди так змінюються? Переді мною стояв кремезний чоловік, спортивної статури, з гарними рисами обличчя і темними, як ніч, очима. Він нічого не сказав, лише дивився, а в мене аж мороз по шкірі біг від того погляду. Ні, точно, то не міг бути Павлик. Просто я сьогодні згадувала його, от і привиділося. Та навіть якби то був він, все одно не впізнав мене. Стільки років минуло з того часу, що аж страшно.

Маршрутка довго плететься по засніжених вулицях Дніпра. Зупиняється на кожній зупинці й з новими пасажирами холодне морозне повітря вривається всередину. Хтось вже їде в гості й аромат смаколиків з пакетів розноситься на всю маршрутку. Шлунок обурено нагадує про себе й вимагає їжі. Нарешті виходжу на своїй зупинці й поспішаю додому. Снігова хуртовина розігралася не на жарт. Колючі сніжинки залітають за комір шубки, викликаючи неприємний холод. 

Біля під’їзду сусідка з першого поверху утеплює хатинку пухнастиків. Накрила коробок шматком пластику й вирізала дірку з одного боку.

— Добрий вечір, Маріє Степанівно, — голосно звертаюся до неї, бо вона поганенько чує.

— О, добрий, дитино. Так пізно з роботи?

— Так. Поки добралася вже й вечір.

— Вже зірка перша засвітилась, а ти не за родинним столом.

— Та її й не видно тієї зірки через непогоду. Але я встигаю, сьогодні прийшла раніше ніж зазвичай.

— Я ось старий светр їм поклала, щоб не мерзли й дах зробила, — киває на коробок.

— А я пізніше винесу поїсти, — додаю. Бажаю сусідці гарного свята та поспішаю додому грітися.

Тільки-но відчиняю двері квартири, чую мамин голос з кухні:

— Ліно, невже це ти? А тато каже, що раніше восьмої й чекати марно.

— Сьогодні в нас був скорочений день, але я затрималась у СІЗО, — знімаю шубу та роззуваюся. — У тебе тут такі аромати, що слиною можна вдавитися.

— То сідаймо, все майже готово.

— Зараз переодягнусь і приєднаюся.

Люблю сімейні вечори. В них відчувається такий затишок й любов. Ми так рідко вечеряємо разом. Навіть у вихідні маю купу справ по роботі, а сьогодні просто вечір мрії. Батьки задоволені, а мені більше нічого і не потрібно. Після ситної вечері йдемо до зали й вмикаємо телевізор. Я сідаю на широке крісло й підгинаю під себе ноги, а батьки вмощуються на дивані. По каналах різноманітні передачі та ток-шоу. Та мама знаходить те, без чого не обходиться це свято. Це наша сімейна звичка, дивитися «Вечори на хуторі біля Диканьки». Кладу голову на спинку крісла й заплющую очі. Мама накриває мене пледом, я сонно усміхаюся їй, не розплющуючи очей. На цьому мій перегляд закінчується. 

Розплющую очі, коли фільм давно скінчився. Крокую на кухню, беру смаколики для котів та неохоче спускаюся надвір. Потрібно погодувати підопічних, бо вони залишилися без смачного, поки я спала.

Надворі неймовірна краса. Сніг припинився і тепер виблискує у світлі ліхтарів. 

Народ і не думає спати. Батьки катають дітей на санчатах, а ті задоволено верещать на весь двір, утворюючи голосне ехо. Ось кому найбільше подобається сніг. Я теж колись полюбляла кататися на санках та лижах. У мене навіть були свої лижі, які потім зламала Оля, коли вчилася кататися. 

Моя двоюрідна сестра молодша, за мене на п’ять років, а таке відчуття наче на двадцять. У нас настільки різні погляди на життя, що навіть дивуюся інколи, що ми родичі. Вона дочка мого рідного дядька по маминій лінії, Анатолія. Це він колись допоміг мені влаштуватися в адвокатську контору до Євгенія Миколайовича, без досвіду роботи. Вони однокласники, і дядько попросив за мене. Та гадаю, що шеф повністю задоволений моєю роботою, бо все частіше почав доручати нові справи.

Поки коти їдять, знову згадую того чоловіка. Пашка то чи ні, не знаю, бо зараз остаточно заплуталася. Але було у його погляді щось таке... Особливе.

Прогулянка на морозі робить свою справу — сон як рукою знімає. Заходжу до будинку, піднімаюся у квартиру й сідаю дивитися телевізор. Батьки вже лягли спати, а я тепер, схоже, гулятиму до ранку. Дивитися немає чого, бо показують одні фільми про кохання. Останнім часом не можу їх дивитися. Ні, не тому, що не вірю, а тому, що заздрю. Заздрю тим жінкам, які можуть покластися не тільки на себе, а на чоловіка поряд. Який розв'яже всі твої проблеми, оточить турботою та коханням. Даруватиме квіти, запрошуватиме до ресторанів чи до театру. Поруч з яким будеш відчувати себе принцесою, навіть у тридцять років. Та, схоже, мені просто не підготована долею така удача. Лягаю спати, коли на годиннику майже третя година ночі. Все ж зачепилася за одну з мелодрам й гірко ридала, коли герой нарешті зізнався у коханні.

І як би мені не хотілося спати весь день, організм не звик до такої ліні. 

Розплющую очі, коли на годиннику сьома ранку. Як не намагаюся знов заснути, нічого не виходить. Роздратована йду на кухню й роблю каву. От і відпочила. За своєю щоденною працею вже забула як це відпочивати. Тиняюся цілий день з кімнати у кімнату, лежу на дивані, намагаюся читати книгу, але це так сумно. Отак цілий день нічим не займатися корисним. Ввечері готую одяг на завтра й знов дивлюсь телевізор. Аж соромно комусь зізнатися, що святковий день провела вдома. Навіть батьки їздили в гості, а я стирчала біля котів, та блукала по квартирі.

Пізно ввечері телефон оживає мелодією виклику. На екрані фото двоюрідної сестри Олі. Внутрішнє чуття підказує, що не потрібно відповідати, але розум такого не допустить. Роблю глибокий вдих й натискаю на відповідь.