Глава 2 “Згадка під першим снігом”

Глава 2 “Згадка під першим снігом”

Ангеліна

В цьому році якась несправедлива зима. Новий рік зустрічали без снігу, і схоже, Різдво теж не порадує опадами. Виходжу з під’їзду й щільніше закутуюсь у шубку. Ох і холодно! А був би сніжок, було б трохи тепліше й оку приємніше глянути. Бо оця сірість навколо вже набридла. Тільки-но важкі двері під’їзду зачиняються, назустріч мені поспішають мої підопічні.

— Привіт, мої хороші, — нахиляюся й гладжу котів, яким сусідка облаштувала картонну хатинку під своїм вікном. Дістаю з пакета смаколики й кладу до коробки, кожному окремо. Васька одразу хапає своє й поспішає з’їсти, а Пухнастик обнюхує шматок рибки, голосно муркочучи на знак вдячності. 

Шкода, що не можу забрати їх до себе, вони такі милі. Все життя мріяла про кота, але у мами алергія. А мені так шкода їх, коли бачу замерзлих й голодних надворі, що серце розривається.

Часу чергувати біля них не маю, тому поспішаю в контору. На роботі маю бути о дев’ятій, з запізненнями у нас суворо. Але те, що вона недалеко від будинку, просто щастя. 

П'ять років проїздила маршрутками на навчання до університету й згадую це період добирань з жахом. Коли тебе затискають між собою інші пасажири й сорок хвилин ти трясешся, хапаючись на кожній зупинці за буркотливого дядечка, ще те задоволення. Сім років минуло з того часу, а в мене досі мороз по спині, коли згадую.

Звертаю в арку будинку й крижаний вітер морозить щоки. Ух! Тепер остаточно прокинулася. Проходжу повз зупинку й радію, що не потрібно виборювати своє місце у маршрутці. Та налаштуватися на поїздку все ж доведеться. Вчора Євгеній Миколайович повідомив, що доручить мені нову справу. 

Через десять хвилин підходжу до адвокатської контори, у якій працюю вже сім років й глибоко вдихаю морозне повітря. Колектив у нас, м’яко кажучи, не дуже привітний. Якщо враховувати, що я одна жінка серед шістьох чоловіків, то доводиться виборювати свою думку й доводити правоту. Та я не зважаю, адже маю мету, тому зараховую це, як необхідний досвід.

— Доброго ранку, — заходжу й вітаюся до секретаря Олени.

— Привіт, — киває мені дівчина. — Не тепло, так?

— Не те слово, — знімаю рукавиці й прикладаю долоні до замерзлих щік.

Таке відчуття, що мені вкололи наркоз, майже не відчуваю їх. Заходжу до кімнати для працівників й роздягаюся, збираю волосся шпилькою й поправляю помаду на губах. У нас дуже суворо з зовнішнім виглядом та порядком на робочому місці. Пити чай й кришити печивом на столі категорично заборонено. Для цього є спеціальна кімната, де можна залишити одяг на вішаках та перекусити. Євгеній Миколайович хоч і приємний у спілкуванні, але суворо стежить за всіма правилами. Та я давно звикла, стільки років тут працюю.

Проходжу до свого кабінету й зачиняю двері. Декілька секунд стою біля вікна поклавши руки на батарею, гріючись з морозу й нарешті відкриваю теку, яку мені вчора приніс Євгеній Миколайович. Декілька секунд шоковано роздивляюся фотографію обвинуваченого й не можу стримати емоцій. Голосно видихаю й починаю читати інформацію. Знову молодий юнак, всього дев’ятнадцять років. Чому мені завжди дають таких молодих? Серце тривожно стискається, бо згадую справу семирічної давнини. Я завжди її згадую, коли отримую такі справи.

Це була моя перша справа, так великодушно доручена Євгенієм Миколайовичем. Я так раділа, що досі пам’ятаю той захват. А нервувала ще більше, коли підходила до СІЗО. І хоч теоретично у мене не було прогалин, та спілкування з обвинуваченим сам на сам практикувала вперше. Як зараз пам’ятаю Павлика, юнака якого безпідставно звинуватили у вбивстві матері. Його темні проникливі очі досі стоять перед очима. 

Він дивився на мене так… З обожнюванням і цілковитою довірою. З дивним хвилюванням та трепетом в очах. Я соромилась поряд з ним, хоч і була старшою на п’ять років. Була в його поведінці якась владність й впевненість. Навіть у такому юному віці він не злякався, поводив себе достойно й спокійно. Усмішка розтягується на обличчі, коли згадую, як в день прощання він назвав мене Ангелок. Ніхто в житті мене так не називав. 

Цікаво, що з ним стало? І де він зараз? Хотілося б мені вірити, що у нього все добре. Тепла хвиля спогадів накриває з головою. Він був таким щирим, відвертим й відчайдушним. Довго я тоді не могла викинути його з голови. 

Симпатія, що запалилася у моєму серці не давала спокою декілька місяців, як я її не виганяла. Та й не вийшло б нічого в нас. Ми зовсім різні, а він ще й набагато молодший. Хм! А все ж хотілося б мені його побачити, хоч на хвильку…

За своїми спогадами не помічаю, як у кабінеті стає темніше, повертаю голову до вікна й очам своїм не вірю. Сніг! Нарешті! Невже завтра буде справжнє зимове свято? Дивлюся на пухнасті білі сніжинки, що сипляться з неба й радію, наче дитина. А потім звертаю погляд на кабінет. 

Сім років минуло. Це ж треба. Сім років я сиджу за цим столом, у цьому кабінеті. Намагаюся гарно працювати та заробила собі досить непогану репутацію, але на душі… На душі сум й самотність. Кожного ранку одне й теж, і все по колу: прокидаюся, йду на роботу, сиджу тут до пізнього вечора, інколи їжджу до СІЗО й повертаюся додому. А вдома вечеряю одна, бо батьки вже поїли о такій порі й лягаю спати. А на ранок… На ранок знов на роботу. Безрадісна перспектива для тридцятирічної жінки. 

Навіть колишній хлопець втік. Три роки я чекала на зізнання та пропозицію, але у підсумку наші шляхи розійшлися. Відтоді за два роки ні з ким не зустрічалася й не заводила серйозних стосунків, працюю не покладаючи рук, щоб виконати свою мрію. Купити власну квартиру, бо досі живу разом з батьками, і це мене найбільше пригнічує. Звісно, мене ніхто не жене, але у такому віці час мати своє житло. Якщо вже з заміжжям мені не пощастило.

Хоч як мені не хочеться не працювати у передсвятковий день, та маю прочитати всю справу й поїхати на знайомство зі своїм підзахисним. Роботу ніхто не скасовував. Тому сідаю за стіл, змушую себе забути на час про диво на дворі й перечитую всі документи. Коли закінчую й роблю всі потрібні нотатки у блокноті, на годиннику майже обід.