Глава 1. "Рятівне коло"

Глава 1. "Рятівне коло"

Пашка

Ким потрібно бути, щоб позбавити людину життя? Поки ви думаєте над цим питанням, я можу з легкістю дати вам на нього відповідь. Моїм вітчимом. Я давно припинив добирати слова, щоб схарактеризувати його гнилу натуру. Знаю одне: виправдань він не заслуговує. Як і на прощення. Цей вилупок заплатить за все. Сповна…

— Гаєвський! — чоловічий голос вириває мене з думок. Вони гірки, як полин на смак. І тільки цей мерзенний присмак не дає мені розслабитися. Думки, спогади й жахливі події, які стоять перед очима й не зникають вже який день.

— Ей! Гаєвський! Глухий чи як?! — обурюється чоловік у формі. — На вихід! — гаркає.

Підіймаюся з брудних нар і підходжу до ґрат.

— Руки! — тим самим наказовим тоном промовляє полісмен і я слухняно протягую йому обидві кінцівки. За секунду сталеві кайданки з клацанням обіймають мої зап'ястя.

— Куди ми? — питаю, поки ми йдемо вузьким коридором.

— До тебе прийшли, – відповідає він і я так розумію, що на цьому наша розмова закінчилася. Поліцейский мовчить, та й у мене немає бажання з ним говорити.

Заходимо в кабінет. Там одиноко стоїть дерев'яний стіл і два стільці — один навпроти іншого. Тут прохолодно, але не так, як в коридорі. Протяги не гуляють. Цього року зима видалася на славу — морозна й сувора. Чолов' яга підводить мене до одного з них і штовхає в плечі, даючи зрозуміти, щоб я присів.

Виконую його німий наказ. Хіба я можу йому протистояти? Мені вісімнадцять, я худий вчорашній підліток, а сьогодні вже підозрюваний у скоєнні вбивства. Що я можу? Нічого.

Світло сильно разить в очі. Я примружуюся. Потрібно кілька секунд, щоб звикнути до змін. Останні дві доби я провів у погано освітленій камері слідчого ізолятора. А зараз наче на палюче сонце вийшов. Несподівано слух вловлює цокотіння жіночих підборів. Те, що це наближається жінка у мене немає сумнівів. Мамині чобітки так само дзвінко лунали сходами в під'їзді.

Мама…

І знову перед очима постає жахлива картина. Її бездиханне тіло і вітчим з ножем. Потім провал у пам'яті, і ось уже ніж тримаю я, а не він. І море поліцейських у квартирі. Мене ведуть до машини, висувають підозру в скоєнні злочину, а він… Він удає, що не причетний. Але я ж знаю правду. Тільки мені ніхто не вірить. Заплющую міцно очі й повертаюся в реальність. Наче на секунду пірнув в крижаний колодязь. Такі ж відчуття.

Двері відчиняються і з тьмяного коридору заходить дівчина. Ні, не просто дівчина. Це янгол спустився з небес. Білявка стоїть в білосніжній шубці, і аж світиться на фоні чорного коридору. Така красива і чарівна. Кліпнув декілька разів, щоб ефект сяяння й оптичний обман зник.

— Гаєвський, тобі адвоката призначили, — чую десь збоку голос мента, а сам очей не можу відвести від неї.

Білявочка заходить й сідає навпроти мене. Дістає зі шкіряного портфелю теку, записник, ручку і все акуратно розкладає на столі. Яка чепурна.

— Вибачте, але розмова адвоката з клієнтом має відбуватися тет-а-тет, — звертається вона до поліцейського і той поспішає на вихід. Приємний дівочий голос наче різдвяні дзвоники завучить у порожньому кабінеті.

Ми залишаємося удвох і мовчання повисає між нами. Не знаю, що їй казати. Вона настільки чарівна, що я втратив дар мови. Ніколи не бачив такої красивої жінки.

— Привіт. Я Ангеліна Вікторівна Соколовська. Буду твоїм захисником у суді. Не проти, якщо ми одразу на ти перейдемо?

Я заперечливо хитаю головою. Звісно, що я не проти.

Ангеліна. Яке гарне у неї ім'я. Вперше чую таке. І воно їй дуже підходить. Бо вона і є янгол. Мій особистий янгол-охоронець.

В той вечір Ангелок (так я подумки назвав мою адвокатесу) багато говорила, ставила купу питань і я не вагаючись розповідав їй усе. Вона виконувала свою роботу, а я не міг намилуватися нею. Усі подальші наші зустрічі чекав з хвилюванням і радів, як дурник, кожній її усмішці.

Так, я відчував симпатію і напевно навіть закохався. Але старанно приховував свої почуття. Хіба вісімнадцятирічний хлопець може сподобатися дівчині, яка старша від нього на п'ять років? Я ж бачу, що не цікавлю її. Вона просто виконує свою роботу. А я… А я сподіваюся, що у неї все вийде і вона витягне мене з тюрми.

І мої сподівання справдилися. На календарі вже був травень, коли моє янголятко виграло суд і мене звільнили з-під варти. Їй вдалося доказати мою непричетність у скоєнні злочину і довести невинуватість.

Ми стояли під будівлею суду і всміхалися одне одному. М'які сонячні промені лагідно пестили шкіру. Все навколо зеленіло, цвіли каштани, співали пташки. В повітрі пахло солодко й свіжо. 

Але це не квіти квітнуть, це звичний для мене аромат її парфумів. Соковитий кавун. Запах, який я тепер обожнюю.

— Паш, ти вільний, — усміхаючись каже мій Янгол і не зводить своїх красивих очей з мене.

— Так, Ангелок. Усе завдяки тобі, — підморгую їй, а вона червоніє.

— Тобі є куди йти? Я можу допомогти з роботою.

— Ні, не потрібно. Житиму у квартирі, що залишилася від мами. Роботу знайду.

— Ось, візьми, — вона риється в кишені й протягує мені гривні. — На перший час стане.

— Прибери негайно. Я дам собі ради. Не хвилюйся. Ти й так зробила для мене багато.

— Що ж, Павлику. Тоді бажаю тобі всього найкращого. Якщо буде потрібна допомога — ти знаєш, де мене шукати. Бувай!

Вона обійняла мене на секунду і легенько цмокнула у щетинисту щоку. І вже наступної миті крокувала від мене, поступово віддаляючись.

Вона з'явилася в моєму житті несподівано, в переддень Різдва. Наче янгол спустився з небес. А тепер зникла, заливши слід в серці назавжди.