Поза роботою

Наступного дня Діма і Емілі зустрілися в невеликому парку, де тихо шуміли дерева і співали птахи. Вони йшли повільно, поруч, обмінюючись легкими посмішками та жартами після напруженого судового процесу.
— Знаєш, — почав Діма, зупинившись біля лавки і дивлячись на Емілі, — я ніколи не говорив це нікому… Але ти, здається, розумієш.
Емілі тихо кивнула, запрошуючи його продовжити.
— Мій батько… — Діма зітхнув і трохи відвів погляд, — він бив мене, а ще мою маму. Я довго намагався все це забути, але… воно залишило слід. Тому я ніколи не можу любити його.
Емілі підняла руку і легенько доторкнулася до його плеча:
— Це страшно… І я розумію, чому ти так почуваєшся. Ти вижив, і ти сильний, бо все ще йдеш вперед, незважаючи на це.
Діма глянув на неї, помітно розчулений її словами:
— Ти не просто слухаєш, — тихо промовив він, — ти розумієш. І це… важливо для мене.
Емілі посміхнулася:
— Іноді, щоб відчути справжню близькість, потрібно просто дозволити собі бути чесним.
Вони сіли на лавку, поруч, і Діма обережно взяв її руку в свою:
— Я не хочу більше приховувати біль. І з тобою… я можу бути чесним.
Емілі міцніше стиснула його руку, її очі були сповнені тепла:
— Я тут. Тобі не треба нічого приховувати.
Вони сиділи так хвилин кілька, насолоджуючись тишею і відчуттям, що після хаосу і боротьби, нарешті з’явилася безпечна, людська близькість, де можна бути справжніми і вразливими.

Вони сиділи на лавці в парку, руки тихо переплетені. Сонце вже поволі опускалося за дерева, кидаючи теплі помаранчеві відтінки на обличчя. Тиша між ними була спокійною, але наповненою очікуванням.
Діма глибоко вдихнув і нарешті промовив:
— Емілі… Я… Я ніколи не думав, що зможу так відчувати до когось. Після всього, що сталося, після всіх проблем… Ти для мене більше, ніж просто друг. Ти… ти важлива. Дуже важлива.
Емілі подивилася на нього, її серце б’ється швидше. Її голос був тихим, але впевненим:
— Діма… Я відчуваю те ж саме. Ти став для мене опорою, і… мені комфортно поруч із тобою. Мені не страшно бути собою.
Він стиснув її руку сильніше, дивлячись прямо в очі:
— Тоді… дозволь мені бути поряд. Не лише сьогодні, а завжди.
Емілі відчула, як всередині розливається тепло. Вона нахилилася ближче і тихо відповіла:
— Я хочу того ж.
Вони злегка посміхнулися один одному і, майже одночасно, нахилилися вперед, щоб торкнутися губ. Цей перший ніжний поцілунок був водночас спокійним і глибоким — як символ того, що після всіх випробувань вони нарешті знайшли одне одного.
Діма обережно обійняв Емілі, притискаючи її до себе. Вони сиділи так довго, насолоджуючись моментом тиші, де не було ні суду, ні документів, ні страху — лише вони двоє і вечірнє місто навколо.
— Здається, після всього хаосу, нарешті настав спокій, — прошепотіла Емілі, закриваючи очі.
— Так, — тихо відповів Діма, — і тепер я хочу берегти цей спокій з тобою.

Вони сиділи так ще довго, притиснувшись один до одного на лавці. Вечірнє місто повільно занурювалося в тишу: світло ліхтарів мерехтіло на мокрій бруківці, а тихий шум листя нагадував про спокій після бурі.
Діма тримав Емілі за руку, обережно граючи пальцями, а вона сперлася на його плече, відчуваючи тепло і захист. Ніхто не поспішав, ніхто нічого не говорив — слова були зайвими.
— Знаєш, — нарешті промовив Діма тихим голосом, — я ніколи не думав, що після всього хаосу можна відчути такий спокій.
Емілі тихо посміхнулася, не відриваючись від його плеча:
— Так, іноді найбільший спокій приходить після бурі… І я рада, що можу сидіти тут із тобою.
Діма обережно підняв її обличчя до себе:
— І я радий. Ти… робиш мене спокійним, навіть коли навколо все нестабільно.
Вона закрила очі, насолоджуючись моментом. Навіть легкий дощ, який залишив блискучі сліди на землі, здавався теплим і безпечним.
Вони сиділи так ще довго, просто насолоджуючись близькістю, диханням один одного і відчуттям, що після всіх бур життя вони нарешті знайшли свій маленький острів спокою і щастя.
Ніч повільно спадала, а місто внизу тихо мерехтіло, ніби визнаючи їхній момент.