Дія на нерви

ФСБ повільно обходили кабінет, перевертали стопки документів, фотографували папери на столі, заглядали у сейф і перевіряли комп’ютери. Кожен рух був точним, майже механічним.
Емілі стояла неподалік, руки схрещені на грудях, спостерігаючи за діями офіцерів.
— Тут нічого цікавого для вас немає, — холодно сказала вона. — Все важливе знаходиться у моїй папці, і ви знаєте про це.
Один із офіцерів нахилився над ноутбуком Андрія:
— А ось це що? — спитав він, натискаючи клавіші.
— Це приватні матеріали моєї справи, — чітко відповіла Емілі. — Без моєї присутності ви їх не відкриваєте.
Командир ФСБ підійшов ближче, зосереджено дивлячись на неї:
— Ви дуже впевнені. Але пам’ятайте — ми маємо повноваження.
— І я поважаю ваші повноваження, — холодно промовила Емілі. — Але жодних незаконних дій — інакше це стане слідчою справою проти вас.
Андрій сидів за столом, мовчав і спостерігав. Діма стояв трохи збоку, нервово стискаючи руки.
Один із офіцерів дістав товсту папку, на якій стояв підпис бізнесмена:
— Це підставна компанія? — спитав він.
— Так, — тихо відповіла Емілі. — Але ці документи будуть вилучені лише через офіційний дозвіл. Ви можете фотографувати для контролю, але не вилучати.
Командир кивнув, і один із офіцерів почав складати документи у свою валізу для фотографування, не порушуючи правил.
— Добре, — сказала Емілі, дивлячись на Андрія, — тепер ми чітко визначили межі. Ви — тут свідок, я — адвокат, а ФСБ — зовнішній контроль.
— Усі знають свої ролі? — запитала вона, холодно усміхаючись.
— Так, — відповів командир. — Поки що.

Офіцери ФСБ обережно продовжували перевірку. Вони відкривали сейф, переглядали архіви компанії, фотографували договори та рахунки. Кожен їхній рух був методичним і точним, але видно було, що вони шукають щось конкретне, а не просто контролюють простір.
Емілі стояла осторонь, уважно спостерігаючи. Вона відстежувала кожен крок офіцерів і тихо віддавала себе роль посередника між законом і хаосом, який зараз заповнював кабінет.
— Тут нічого такого, що не було б у моїх матеріалах, — холодно сказала вона, дивлячись на командира. — Все, що важливо для справи, знаходиться у моїй папці.
Командир, не знімаючи погляду з Емілі:
— Ви впевнені, що нічого не приховано?
— Повністю, — відповіла вона. — Якщо хочете — перевірте ще раз, але вилучати щось без офіційного дозволу — не можна.
Андрій сидів за столом, мовчав і злегка похитувався на стільці. Його обличчя було блідим, а руки нервово стискали край столу. Кожен рух офіцерів змушував його нервувати, але він не наважувався відкрити рот.
Діма стояв збоку, напружено спостерігаючи, готовий втрутитися, але розуміючи, що будь-який необережний рух зараз може загострити ситуацію.
— А це що? — один із офіцерів взяв товсту папку з підписом бізнесмена і нахилився над нею. — Підставна компанія?
— Так, — холодно відповіла Емілі. — Але ці документи не підлягають вилученню без рішення суду. Ви можете їх фотографувати для контролю, але не забирати.
Командир ФСБ уважно глянув на неї:
— Цікаво. Ваша впевненість навіть перед нашими повноваженнями вражає.
— Це не впевненість, — відповіла Емілі, — це контроль. І контроль я зараз тримаю я, а не хтось інший.
Андрій стиснув губи. Він зрозумів, що його мовчання більше не допомагає й не захищає його. Його погляд неодноразово зустрічався з поглядом Емілі, і з кожним разом у ньому росло усвідомлення того, що вона тримає ситуацію в своїх руках, а він — лише глядач.
Офіцери закінчили первинний обшук і почали складати звіт. Емілі зробила крок уперед, холодно дивлячись на всіх:
— Добре. Всі знають свої ролі. Я — адвокат, Андрій — свідок, ФСБ — зовнішній контроль. Будь-хто, хто спробує порушити ці рамки, отримає наслідки.
Командир кивнув і зробив знак підлеглим:
— На цей раз порядок дотриманий. Але пам’ятайте — ми тут не для гри. Ми на роботі.

Андрій сидів за столом, мовчки спостерігаючи, як офіцери фотографують документи і обшукують кабінет. Його руки тремтіли, а пальці стискали край столу так, ніби він тримався за якусь опору.
Емілі зробила крок уперед і тихо сказала:
— Андрію, достатньо мовчати. Кожна секунда твого мовчання зараз погіршує твоє становище.
Він підняв очі, але лише на мить, потім знову відвів погляд.
— Ти думаєш, що мовчання врятує тебе, — продовжила вона, холодно і точно, — але зараз ти сам себе ставиш під удар. Я можу тримати контроль, але не можу врятувати тих, хто чинить опір.
Командир ФСБ, спостерігаючи за сценою, зробив крок уперед:
— Якщо ви не співпрацюєте, — сказав він, — наслідки будуть серйозними. Закон не терпить відмови від свідчень у таких справах.
Андрій відчув, як його горло пересохло. Пульс стрибав, а холодний погляд Емілі не відводився від нього. Він зрозумів: він більше не може ховатися, його мовчання більше нічого не вирішує.
— Добре… — нарешті прошепотів він, ледве чутно. — Я скажу…
Емілі зробила крок ближче, голос став ще холодніший:
— Тільки правду. Ніяких спроб приховати деталі. Кожне слово має значення.
Він глибоко вдихнув і почав говорити, повільно, але чітко:
— Є підставні компанії… через них проходять гроші моєї фірми… Частина документів підроблена… І… і деякі фінансові потоки були приховані від контролю.
Емілі слухала уважно, нотувала все у планшет.
— Добре, — промовила вона спокійно, — це початок. Тепер твоя співпраця може зменшити наслідки. Але будь-яка брехня — негайно ускладнить твоє становище.
Командир ФСБ кивнув, оцінюючи ситуацію:
— Виглядає, що свідок почав співпрацювати.
Діма тихо видихнув, розуміючи, що зараз вся гра повертається на користь Емілі. Вона контролювала не лише хід подій у кабінеті, а й поведінку Андрія, навіть під присутністю силових структур.
Андрій стиснув зуби, але тепер вже говорив — під тиском і страхом, але він був змушений відкритися.
Емілі тихо посміхнулася:
— Добре. Тепер ми рухаємося далі. І пам’ятай: кожен документ, кожне свідчення — це крок до твоєї безпеки, або до твого падіння.