Робота на дому

Емілі поїхала додому пізно ввечері.
Місто за вікнами машини тьмяно світилось, неон розмивався дощем, а в голові — сухі факти поступово складалися в небезпечну картину. Вона мовчки переглядала папку з матеріалами справи, час від часу зупиняючись на окремих рядках.
Занадто чисто.
Такі справи не бувають без тріщин.
Квартира зустріла її тишею. Емілі скинула піджак, зібрала волосся в недбалий хвіст і розклала документи на столі. Ноутбук, диктофон, нотатник — усе на своїх місцях. Вона звикла працювати так: ніч, концентрація, жодних емоцій.
Перші години минули швидко.
Фінансові звіти.
Підставні компанії.
Судові позови, які дивним чином «губилися».
Емілі зупинилася.
Одне ім’я повторювалося надто часто.
Вона насупилася і відкрила окремий файл. Серце на мить збилося з ритму.
Андрій.
Його прізвище стояло в документах як юридичного представника однієї з дочірніх фірм. Не головна фігура — але достатньо близько, щоб бути втягнутим у гру.
Емілі відкинулася на спинку стільця, повільно видихнула.
— Отже… — тихо сказала вона в порожнечу. — Ти знову тут.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
«Не все, що є в цих паперах, безпечне.
Будьте обережні.
Д.»
Емілі дивилася на екран кілька секунд, потім заблокувала телефон.
Вона усміхнулася — холодно, без радості.
— Пізно попереджати, — прошепотіла вона. — Я вже в справі.

Діма стояв біля входу в будинок, спертий на авто. Без піджака, з розстібнутим коміром — зовсім не такий, як удень у офісі. У руках — кава в паперовому стакані.
— Ви швидка, — сказав він, помітивши її. — Це рідкість.
— Я не люблю марнувати час, — відповіла Емілі. — І ви теж, інакше б не були тут.
Він усміхнувся, але цього разу без легковажності.
— Ви вже бачили його ім’я, так?
Емілі не стала прикидатися.
— Андрія? Так.
Діма кивнув.
— Він — не головний. Але якщо справа дійде до суду, саме його зіллють першим. І він це знає.
— І ви вирішили мене врятувати? — холодно спитала вона.
— Ні, — він зробив крок ближче. — Я вирішив, що мені потрібна людина, яка не боїться.
А ви… — він затримав на ній погляд, — не з тих, хто відступає.
Між ними повисла тиша. Напружена, майже відчутна.
— Мій батько вважає, що контролює все, — тихо додав Діма. — Але є речі, які навіть він не знає.
І якщо ви зайдете занадто глибоко — вам знадобиться хтось усередині.
Емілі дивилася на нього уважно, ніби оцінювала черговий доказ.
— Ви пропонуєте союз? — спитала вона.
— Я пропоную правду, — відповів він. — Частинами.
І захист. Наскільки це можливо.
Емілі зробила крок назад.
— Я не довіряю словам.
— Тоді довіртесь ризику, — сказав він. — Ви все одно його обрали.
Вона мовчки розвернулась, але перед тим як піти, кинула через плече:
— Завтра о дев’ятій. Кава.
Якщо не з’явитеся — цієї розмови не було.
Діма усміхнувся вперше щиро.
— Я буду.
Емілі зайшла в під’їзд, не обертаючись.
А Діма ще довго дивився їй услід, розуміючи:
він щойно втягнув її у війну — і, можливо, врятував.

На наступний день
Ранок був холодним і чітким, як рішення, що вже не можна змінити.
Емілі прийшла раніше. Кава стояла недоторканою, поруч — нотатник і тонка папка з помітками. Вона звикла контролювати простір, навіть очікування.
9:00.
Діма з’явився рівно вчасно. Темне пальто, зібраний вигляд, без вчорашньої легковажності. Він помітив її одразу.
— Ви пунктуальні, — сказав він, сідаючи навпроти.
— Це професійна деформація, — відповіла Емілі. — Почнімо. У вас є рівно десять хвилин.
Діма кивнув.
— Мій батько готує угоду. Формально — легальну. Фактично — він перекладає відповідальність на третіх осіб.
Андрій — один із них.
Емілі не здригнулась, лише зробила помітку.
— Документи?
— Неофіційні, — тихо сказав Діма. — Вони не існують у жодній базі. Але я можу їх дістати.
— Чому ви це робите? — вона підняла очі. — Це не вигідно вам.
Він на мить замовк.
— Бо колись я теж думав, що мовчання — це безпечно.
А потім зрозумів: мовчання робить співучасником.
Емілі закрила нотатник.
— Добре, — сказала вона. — Тоді правила прості.
Перше: ви не герой.
Друге: якщо вас злякають — ви мені скажете.
І третє: з цього моменту ви не син бізнесмена. Ви — мій контакт.
Діма ледь усміхнувся.
— А ви жорстка.
— Ні, — спокійно відповіла вона. — Я ефективна.
Він уже хотів щось додати, але її телефон завібрував.
Невідомий номер.
«Ви лізете туди, куди не варто.
Зупиніться, поки не пізно.»
Емілі вимкнула екран.
— Проблеми? — спитав Діма.
— Ні, — відповіла вона, підводячись. — Підтвердження.
Вона взяла папку й подивилась на нього зверху вниз.
— Готуйтеся. Ця справа буде брудною.
Діма кивнув.
— Я готовий.
І саме в цю мить вони обидва зрозуміли:
назад дороги вже немає.

Емілі вийшла з кав’ярні першою. Повітря було різким, але думки — ще різкіші. Вона вже прокручувала в голові ланцюжок подій, коли почула кроки позаду.

— Емілі, — покликав Діма. — Є ще дещо.

Вона зупинилась, але не обернулась.

— Якщо це не важливо — скажіть зараз. Якщо важливо — теж зараз.

Він видихнув.

— Батько знає, що ви взяли справу. І він не в захваті.
Сьогодні о дванадцятій у нього закрита зустріч. Без протоколу.

Емілі повільно повернулась.

— Де?

— Його офіс. Верхній поверх.
І… — Діма затнувся. — Там буде Андрій.

На мить усе навколо стало тихішим. Але лише на мить.

— Чудово, — холодно сказала вона. — Тоді ми не тягнемо.

— Ми? — перепитав він.

— Ви сказали, що готові, — відповіла Емілі. — Перевіримо.

О 11:55 ліфт піднімав їх угору мовчки. Дзеркальні стіни відбивали два різні стани: зібраність і внутрішню напругу.

— Якщо батько зрозуміє, що я вам допомагаю… — почав Діма.

— Він зрозуміє, — перебила вона. — Питання лише — коли.