Нове діло

Емілі їхала на зустріч.
Місто за вікном автомобіля повільно змінювалося, світлофор за світлофором, а в салоні панувала зосереджена тиша. Вона переглядала нотатки на планшеті — сухі факти, імена, дати.
Її викликав бізнесмен.
Один із тих, хто не телефонує без причини і не довіряє випадковим людям. Йому був потрібен власний адвокат — той, хто не зламається під тиском, не продасться і не зникне в найважчий момент.
Емілі знала, чому вибір упав саме на неї.
Вона давно перестала бути просто юристкою.
Її ім’я означало контроль, холодний розрахунок і результат. Саме таких людей шукають тоді, коли ставки надто високі.
Автомобіль загальмував біля сучасної будівлі зі скла й бетону. Емілі вдихнула, прибрала планшет і вийшла.
Це була чергова справа.
Черговий клієнт.

Емілі зайшла до просторого кабінету на останньому поверсі бізнес-центру. Панорамні вікна, темне дерево, запах дорогої кави — тут усе говорило про владу і гроші.
За столом сидів чоловік років сорока п’яти. Спокійний, з холодним поглядом людини, яка звикла контролювати інших.
— Емілі Ворнер, — сказав він, не встаючи. — Дякую, що приїхали так швидко.
— Ви сказали, що справа термінова, — відповіла вона, сідаючи навпроти. — Чим можу допомогти?
Він уважно подивився на неї, ніби зважував кожне слово.
— Мені потрібен особистий адвокат. Не фірма. Не команда. Одна людина, яка триматиме все під контролем.
Він зробив паузу.
— У мене складна ситуація. Податкові перевірки, корпоративні конфлікти… і одна стара справа, яка може спливти.
Емілі кивнула.
— Якщо ви шукаєте когось, хто прикриє незаконні дії — я не ваш варіант.
На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Саме тому я вас і запросив.
Він відкрив папку і посунув її через стіл.
— Один із ключових свідків у можливому процесі — Андрій Коваленко.
Емілі завмерла лише на мить. Лише на секунду. Але цього було достатньо.
— Продовжуйте, — спокійно сказала вона.
— Він працює в моїй компанії. Його фінансові звіти можуть зіграти важливу роль.
Чоловік уважно дивився на неї.
— Мені сказали, що ви вже перетиналися.
Емілі повільно закрила папку.
— Так. Ми знайомі.
— Особисто? — уточнив бізнесмен.
Вона підняла на нього погляд. Холодний. Впевнений.
— Достатньо, щоб не плутати роботу з минулим.
Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.
— Чудово, — нарешті сказав він. — Саме таку відповідь я і хотів почути.
— Тоді ви берете справу?
Емілі встала.
— Я візьму її.
Але одразу попереджаю: якщо Андрій спробує щось приховати — я першою використаю це проти нього. Закон — понад усе.
Бізнесмен кивнув.
— Домовились.
Емілі вийшла з кабінету, і двері тихо зачинилися за її спиною.
У коридорі вона зупинилася, на мить заплющила очі.
Доля знову зводила їх разом.
Але тепер ролі були остаточно розставлені.
Він — лише фігура у справі.
Вона — та, хто вирішує, як вона завершиться.

Емілі йшла довгим скляним коридором, переглядаючи нотатки в телефоні. Кроки відлунювали, думки були зайняті справою — і тому вона не помітила, як хтось різко з’явився з-за повороту.
Вони врізалися одне в одного.
— Ой… — вона інстинктивно відступила.
— Чорт, вибачте, — пролунало у відповідь.
Емілі підняла погляд — перед нею стояв хлопець років двадцяти п’яти. Темне волосся, трохи розтріпане, погляд живий, але насторожений. Дорогий піджак сидів недбало, ніби він не надто переймався правилами цього місця.
— Все добре, — спокійно сказала вона. — Я сама не дивилась, куди йду.
Хлопець усміхнувся куточком губ.
— Рідко хто тут так каже. Зазвичай кричать.
Він простягнув руку, ніби допомагаючи їй втримати рівновагу.
— Діма, — представився він. — А ви, схоже, не співробітниця. У вас інший погляд.
Емілі ледь примружилася.
— А який саме?
— Такий, ніби ви бачите людей наскрізь, — відповів він без вагань. — Це або адвокат, або психотерапевт.
— Перше, — сухо відповіла вона.
Брови Діми ледь піднялися.
— Тоді мені пощастило і не пощастило водночас.
Він на мить замовк, уважніше придивляючись до неї.
— Ви до мого батька, так?
Емілі нічого не відповіла, лише злегка кивнула.
— Я Діма… його син, — додав він уже тихіше. — І якщо чесно, не всі тут раді черговому адвокату.
Він відступив убік, звільняючи прохід.
— Але щось мені підказує, що з вами буде цікаво.
Емілі пройшла повз, зупинившись на секунду.
— Зазвичай «цікаво» означає «небезпечно», — сказала вона, не обертаючись. — Раджу бути обережним, Діма.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в коридорі з легкою усмішкою.
Діма тихо видихнув і пробурмотів собі під ніс:
— О, це буде весело…