Флешбек

Емілі збиралася на день народження свого хлопця.
Усе було ідеально.
Сукня акуратно висіла на шафі, подарунок лежав загорнутий у папір з темно-синьою стрічкою. Вона кілька разів перевірила повідомлення — від нього прийшло коротке: «Чекаю».
Емілі усміхнулася.
Вона довго крутилася перед дзеркалом, поправляючи волосся, вдихала аромат парфумів і ловила себе на думці, що давно не була такою щасливою. У голові прокручувались їхні розмови, жарти, плани. Вона уявляла, як він усміхнеться, коли побачить її.
— Сьогодні твій день, — тихо сказала вона своєму відображенню. — І я поруч.
Телефон лежав на ліжку. Вона взяла його, щоб ще раз написати, що вже виходить.
Екран засвітився.
Повідомлення не доставлено.
Емілі нахмурилась, але списала все на зв’язок. Спробувала ще раз — те саме. Вона зайшла в Instagram, щоб подивитися сторіс.
Його профіль зник.
Серце різко стиснулося.
— Ні… — прошепотіла вона.
Telegram.
Чат — порожній.
Контакт — заблокований.
Руки затремтіли. Вона набрала номер.
Абонент недоступний.
Подарунок впав на підлогу. Стрічка розкрутилася, ніби щось живе, і завмерла біля її ніг.
Усе, що було ідеальним кілька хвилин тому, розсипалося в тиші.
Саме того вечора вона вперше зрозуміла:
люди можуть зникати навіть тоді, коли ти віриш їм найбільше.

Три дні Емілі майже не виходила з кімнати.
Вона плакала до головного болю, до порожнечі всередині. Телефон лежав поряд — мовчазний і холодний.
На четвертий день він завібрував.
Андрій:
Емілі…
Вона дивилася на екран кілька секунд, не наважуючись відповісти.
Емілі:
Ти живий.
Довга пауза.
Андрій:
Можемо поговорити? Не тут. Будь ласка.
Емілі:
Ти зник. Заблокував мене всюди. Без слова.
Андрій:
Я знаю. Я все зіпсував.
Дай мені шанс пояснити. Хоч один раз.
Вона стиснула телефон у руці.
Емілі:
Навіщо? Щоб знову зникнути?
Андрій:
Ні.
Я прошу про зустріч. Не виправдання. Не сварку.
Просто… побачитися. Подивитися тобі в очі.
Декілька секунд тиші.
Андрій:
Якщо після цього ти скажеш “іди” — я піду.
Емілі повільно видихнула.
Емілі:
Де і коли?
Андрій:
Завтра. О 18:00.
Там, де ми вперше пили каву.
Вона подивилася у вікно, за яким уже сутеніло.
Емілі:
Один раз. І без брехні.
Андрій:
Обіцяю.
Емілі вимкнула телефон.
Вона ще не знала, що ця зустріч не дасть відповідей —
але дасть їй перший урок втрат.

Наступного дня
Емілі прийшла раніше.
Кафе було майже порожнє, тихо грав джаз, а за вікном повільно сутеніло.
Вона сіла за столик біля вікна — той самий, за яким вони колись сміялися, ділилися мріями і планували майбутнє. Тепер це місце здавалося чужим.
18:00.
Андрія не було.
18:05.
Вона зробила ковток охололого чаю.
18:10.
Телефон мовчав.
Емілі дивилася на двері, на кожного, хто заходив, але це були не його кроки. В грудях наростав знайомий тиск — суміш надії і страху.
Вона вже хотіла написати…
Але зупинилася.
18:17.
Двері кафе нарешті відчинилися.
Емілі підняла погляд.
І завмерла.

Двері кафе відчинилися, і Емілі підвела погляд.
Це був Андрій.
Він зупинився на мить біля входу, ніби не був упевнений, що має право підійти. Потім зробив кілька кроків до її столика.
— Привіт… — тихо сказав він.
Емілі не відповіла одразу. Вона просто дивилася на нього — ніби перевіряла, справжній він чи чергова ілюзія після безсонних ночей.
— Ти запізнився, — рівно сказала вона.
— Я знаю. Вибач… — він сів навпроти, зчепив пальці. — Я не знав, чи прийдеш.
— Я теж не знала, — відповіла вона. — Але я тут. Говори.
Андрій опустив погляд.
— Я злякався, Емілі. У мене було багато всього… тиск, проблеми, — він говорив швидко, ніби боявся, що вона переб’є. — Я думав, що так буде простіше. Зникнути.
— Для кого простіше? — тихо, але різко спитала вона.
Він замовк.
— Ти хоча б розумієш, що я відчувала? — продовжила вона. — Три дні я думала, що зійду з розуму. Я збиралася на твій день народження. Я вірила тобі.
— Я знаю… — він підняв очі. — Саме тому я прошу… давай почнемо спочатку. Я хочу все виправити.
Емілі гірко всміхнулася.
— Почати спочатку? — вона похитала головою. — Ти вже показав, як саме ти «вирішуєш» проблеми.
Він потягнувся вперед.
— Дай мені шанс. Будь ласка. Я не хочу тебе втратити.
Вона мовчала кілька секунд. Потім повільно відсунула чашку.
— Я дам тобі шанс, Андрію, — сказала вона. — Але запам’ятай: другого не буде.
Він кивнув, полегшено видихнувши.
Емілі ж відчула дивне відчуття всередині — ніби щось уже тоді підказувало їй:
це не примирення.
Це початок кінця.

Так і сталося. Він зникав раз за разом, але в останній раз.. вона його заблокувала.