Після судової справи

Після суду Емілі вийшла на крильце будівлі.
Повітря було прохолодне, свіже після міської метушні. Сонце вже починало хилитися до заходу, відкидаючи довгі тіні на сходи.
Вона стояла, спостерігаючи за людьми, які поспішали повз, і відчувала, що тепер контролює не лише справу, а й своє життя. Минуле залишилося за дверима суду, а біль п’ятирічної давності перетворився на сильну внутрішню впевненість.
Андрій наблизився, намагаючись знайти слова.
— Емілі… — почав він тихо, але вона навіть не озирнулася.
Вона лише холодно кивнула, даючи зрозуміти: тепер все вирішено, і жодна його спроба вплинути на неї не спрацює.
Вітер обдував її обличчя, і вона вперше за довгі роки відчула справжню свободу.

Вона стояла на крильці, дивлячись у далечінь. Андрій підійшов і зупинився на сходах позаду неї.
— Що хотів? — холодно запитала Емілі, навіть не озираючись.
Андрій затих, розуміючи, що будь-які слова тут марні. Його колишня дівчина, яка колись плакала ночами, тепер була непохитною і недосяжною.
Вона зробила крок уперед, вітер обдував її обличчя, і в її погляді було все: рішучість, сила і свобода.
Андрій залишився позаду, без відповіді, бо тепер всі карти були в її руках.

Андрій зітхнув, опустив очі:
— Мені… хотілося сказати, що… я…
— Що? — вона нарешті поглянула на нього, очі холодні, як лід.
— Що… я помилився, — тихо промовив він. — Що не мав права так робити…
Емілі злегка похитала головою і коротко відповіла:
— Слова не змінять минулого. І я вже не та, кого можна зламати мовчанням чи зникненням.
Вона зробила крок уперед, обертаючи обличчя до сонця, а Андрій залишився позаду, мовби в тіні її сили.
— Тепер усе закінчено, Андрію. Для мене — назавжди, — додала вона, холодно і впевнено.
Він мовчки кивнув, зрозумівши, що більше ніяких шансів немає.

— Ти… — почав він, намагаючись, але в голосі не було ваги. — Ти справді…
Емілі коротко махнула рукою:
— Все закінчено. Для мене назавжди.
Він кивнув, але в його очах не було того, що вона очікувала: жаль, страх, розуміння. Лише слабка тінь розгубленості.
Вона глибоко видихнула. Усвідомлення того, що його емоції ніколи не відповідали її силі, зробило її ще рішучішою.
— Добре, — тихо сказала вона собі, — тоді я більше не чекаю.
Вітер підхопив її волосся, і вона зробила крок уперед — назавжди залишаючи минуле позаду.

Дівчина розуміла, що вона його більше не кохає..