Поза судом

Двері кабінету тихо зачинилися за її спиною.
Емілі впевнено зайшла до кімнати. Пряма постава, спокійний погляд, діловий костюм — у ній не було нічого від тієї дівчини, що колись плакала ночами.
— Доброго дня. Я ваш адвокат, Емілі, — рівно сказала вона.
Андрій підвів голову.
Його обличчя вмить зблідло. Він дивився на неї так, ніби побачив привида.
— Ти?.. — вирвалося в нього.
Емілі навіть не кліпнула.
Вона перебила його холодно, без тіні емоцій:
— На “ви”. Я — ваш адвокат.
У кімнаті повисла тиша, густа й напружена.
Минуле стояло між ними, але вона більше не дозволяла йому говорити першим.

— Для чого вам потрібна моя робота? — спокійно запитала Емілі, сідаючи за стіл навпроти нього.
Андрій опустив погляд, потім знову подивився на неї. Голос був тихий, майже зламаний.
— Щоб… щоб зменшили аліменти на дитину.
Зробив паузу.
— А краще… щоб їх узагалі не було.
Емілі кивнула, ніби почула звичайний робочий запит. Жодної реакції на слова «на дитину». Жодного здивування.
— Реєстрація місця проживання, паспорт, довідка про доходи, — чітко перерахувала вона. — Повний звіт за вашу заробітну плату за останній рік.
Вона підвела на нього погляд:
— І одразу попереджаю: я працюю лише з фактами.
Без маніпуляцій. Без брехні.

Зібравши всі документи в охайну теку, Емілі повільно підвелася. На її губах з’явилася ледь помітна, холодна усмішка — та сама, яку вона дозволяла собі лише на роботі.
— Завтра потрібно бути в суді? — уточнила вона рівним тоном.
Андрій кивнув, не дивлячись їй в очі.
— Так… — тихо відповів він.
Емілі коротко кивнула у відповідь.
— Чудово. Тоді зранку я підготую позицію захисту.
Будьте на місці вчасно.
Вона розвернулася до виходу, навіть не озирнувшись.
Для нього це був суд.
Для неї — точка, де минуле і теперішнє нарешті зійдуться.

Емілі підвелася і, не давши Андрію сказати жодного слова, вийшла з кабінету. Двері зачинилися тихо, але остаточно — так, як колись він закрив для неї всі шляхи до себе.
Наступного дня вона сиділа у своєму кабінеті.
Документи були розкладені ідеально рівно. Годинник на стіні відмірював секунди надто голосно.
Андрія не було.
Емілі глянула на телефон. Жодного повідомлення.
Вона підвелася, взяла сумку — вирішила йти.
Але зупинилася.
Сіла знову.
Минуло ще десять хвилин. Потім двадцять.
Двері так і не відчинилися.
Він не прийшов.
Емілі повільно видихнула і зрозуміла — навіть через п’ять років він залишився тим самим. Тікав. Зникав. Не пояснював.
Тепер це більше не боліло.
Це лише поставило остаточну крапку.

Емілі злегка усміхнулася. Вона взяла чистий листок і написала текст, аргументуючи, чому аліменти мають бути підвищені. Кожне слово було точним і холодним — як і її професійна логіка.
Через півгодини двері відчинилися.
Андрій зайшов до кабінету, несучи з собою невпевненість і легкий страх.
— Потрібно їхати, — сказала Емілі спокійно, але без компромісів, підводячись і складаючи листок у теку.
Вона подивилася на нього одним рівним поглядом, ніби перевіряючи: чи готовий він зустріти реальність, яку сам колись створив.
— Я готовий ,— тихо промовив Андрій, опускаючи очі.
Емілі кивнула, взяла сумку і вже не озирнулася.
Для неї це була робота, а для нього — нагадування про все, що він втратив.

Вийшовши з будинку, вони сіли в таксі.
Дорога до судової зали була тихою, лише приглушений шум міста крізь вікно. Емілі дивилася вперед, спокійна і зібрана, ніби нічого й не сталося п’ять років тому.
Коли таксі зупинилося біля входу до суду, вони вийшли і пройшли всередину.
Світло коридору падало рівними смугами на холодну мармурову підлогу.
Емілі помітила його колишню дружину, що вже чекала на лавці. Легка напруга в повітрі. Жінка підвела погляд, трохи здивовано зустрівши її погляд.
І Емілі усміхнулася.
Не холодно. Не агресивно. Лише тихо, впевнено — усмішка, яка говорила про те, що тепер вона на своєму місці, і ніхто більше не зможе ламати її шлях. Але в ній щось було не то...
 

Емілі сіла поряд з Андрієм, розклавши перед собою документи. Вона була спокійна, зосереджена, кожен рух відточений і впевнений.
Суд почався.
Адвокат дружини Андрія, Лілія, зайняла своє місце. Емілі ледве стримала легкий подив — Лілія була з її потоку, ще з університетських років. Тепер вони опинилися по різні боки судової зали, і конкуренція між ними відчувалася навіть у повітрі.
Дружина Андрія, Марина, теж була знайома Емілі. Більше того — стара знайома. Кілька років тому їх шляхи перетиналися у випадковій ситуації, і тепер доля знову звела їх тут, у залі суду, під одним дахом.

Лілія, адвокат дружини, підняла погляд на суд і рішуче заявила:
— Тому аліменти треба підняти!
Емілі спокійно відкинулася на спинку стільця. Вона зробила паузу, поглядом пробіглася залом, а потім рівним тоном відповіла:
— Пробачте, але я згодна.
Усі трохи здивовано обернулися на неї. Вона підвела документи і додала, чітко і холодно:
— Тому що цифри і факти говорять самі за себе. Заробітна плата Андрія дозволяє забезпечити дитину на вищому рівні, і закон це передбачає. Уникаючи будь-яких маніпуляцій, ми керуємося лише правом і об’єктивними даними.
Суддя кивнув, занотувавши її слова, а Андрій стиснув губи, розуміючи, що Емілі не збирається йому поступатися.
У цій залі більше не було їхніх старих емоцій — лише професіоналізм і холодна логіка.

Емілі підвелася, акуратно поклала документи на стіл і подивилася прямо на суддю, а потім на Андрія:
— Суддя, пані Лілія абсолютно права: аліменти мають бути підвищені. І я, як адвокат пана Андрія, мушу це підтвердити.
У залі запанувала тиша. Кожне слово звучало холодно, точно і без зайвих емоцій.
— Чому я погоджуюся? — продовжила Емілі. — Тому що закон говорить чітко: дитина має право на гідний рівень життя відповідно до можливостей батька. Заробітна плата мого клієнта достатня, щоб забезпечити цю справедливість. Будь-які спроби зменшити аліменти суперечать не лише закону, а й етичним нормам.
Вона зробила коротку паузу, поглянувши на Андрія:
— Мій обов’язок як адвоката — не захищати бажання дорослого, а забезпечувати права дитини. І я роблю це відкрито, чесно та професійно.
Суддя нахилився, уважно записуючи її слова. Лілія, хоч і її колишня однокурсниця, змушена була визнати: позиція Емілі непохитна.
Андрій стиснув кулаки, але нічого не міг сказати. Він зрозумів: всі карти тепер у руках Емілі, і будь-які його спроби маніпуляцій або виправдань були марними.
Емілі повернулася на своє місце, сідаючи з холодною впевненістю: вона не просто контролювала цю справу — вона керувала всім процесом.