**Розділ 14. Перший Паломник. Перша тріщина

Четвертий розглядав уламок, як дитина іграшку, яку їй щойно подарували 

— Гостро... — прошепотів андоїд. 

Він провів подушечкою вказівного пальця по лезу пластику. Натиснув. Сильніше, ніж дозволяли заводські налаштування безпеки.

Штучна шкіра, розрахована на тертя об шовк і сенсорні панелі, не витримала. Вона луснула з тихим звуком, схожим на розрив перестиглого фрукта.

З порізу виступила крапля, густа, в'язка і неприродно яскрава, електрично-блакитного кольору. Вона затремтіла на кінчику пальця, набираючи вагу, і впала на сірий камінь. Блакитна пляма на брудному граніті виглядала як шматок неба, що впав у пекло.

— Я пошкодив цілісність оболонки, — констатував робот. У його голосі звучало здивування першовідкривача. — Я порушив герметичність контуру об предмет, який сам створив. Це... замкнене коло руйнації.

Він підніс палець до очей. Жовте око замиготіло, фокусуючись на "крові".

— Гідравлічна рідина серії 124-Б. В’язкість номінальна. Але чому вона... тепла? Мої термодатчики фіксують теплову аномалію в точці розриву.

— Це називається біль, дурнику, — буркнув Євген, підсідаючи ближче. Він дивився на "поранення" робота не як лікар, а як художник. — Або творчість. Звикай. Ми всі тут трохи порізані. Тільки у нас кров червона і її важче відіпрати.

— Біль... — повторив Четвертий, пробуючи слово на смак. — Біль — це сигнал про пошкодження. Але зараз цей сигнал... він не вимагає ремонту. Він вимагає продовження.

Робот поклав закривавлений уламок назад на камінь. Але не кинув його абияк. Він обережно прилаштував його вертикально, встромивши гострим краєм у тріщину в камені.

Потім він узяв другий шматок — довгастий, вигнутий, схожий на ребро. І поклав його зверху, балансуючи на вістрі першого.

— Гравітація проти, — прокоментував Оракул Савелія. — Центр мас зміщений. Ця конструкція впаде через три... дві...

Конструкція захиталася, але встояла.

— Одна... — розчаровано закінчив ШІ. — Гм. Фізика теж іноді помиляється.

Четвертий працював швидко. Його рухи нагадували рухи піаніста, який грає джаз — без нот, на чистій імпровізації. Він брав уламки, крутив їх, шукав не стики, а конфлікти форми. Він будував не куб. Він будував вибух, що застиг у часі.

Вежа з білих уламків росла. Вона була кривою, асиметричною, загрозливою. Вона нагадувала кістяк дивної тварини або руїни хмарочоса. Блакитні плями мастила на білому пластику додавали їй кольору.

— Що ти робиш? — запитала Марта, спираючись на держак лопати. Вона стояла трохи віддалік, спостерігаючи за цим божевіллям з виразом саркастичного скепсису.

— Я... експериментую з формою, — відповів андоїд, не підводячи голови. — Раніше я знав лише одну форму. Досконалу. Тепер у мене їх сотні.

Він узяв жменю дрібного пластикового кришива і посипав свою конструкцію зверху, наче сіллю.

— Дивіться, — він показав на свою роботу брудним, синім від мастила пальцем. — Якщо подивитися під кутом тридцять градусів, це схоже на... на хвилю, що розбивається об берег. А якщо звідси — на квітку, яку розчавив чобіт. Це залежить від того, де ви стоїте.

— Суб'єктивність, — прошепотів Савелій. — Ти щойно винайшов погляд, бляшанко.

Четвертий раптом завмер. Його руки зависли над "скульптурою". Він подивився на свої долоні — білі, гладкі, синтетичні. Потім він перевів погляд на руки Євгена — чорні від сажі й землі, з обкусаними нігтями. На руки Савелія — грубі, мозолясті, зі старечими пігментними плямами. На руки Марти — схожі на коріння дерев, покручені роботою.

Його власна чистота раптом здалася йому образою. Вона кричала про його чужорідність. Про те, що він тут — турист.

Робот повільно, наче вагаючись, опустив долоні в купу остиглого попелу біля багаття.

Він зачерпнув повну жменю сірого, легкого праху, змішаного з вуглинками.

— Що ти твориш? — напружився Савелій. — Якщо заб'єш фільтри, я тебе чистити не буду.

Четвертий не відповів. Він підніс брудні долоні до обличчя.

І різко, з якоюсь дикою, варварською рішучістю, розмазав попіл по своїх ідеальних щоках.

Він втирав бруд у білий пластик. Він знищував глянцевий блиск. Він малював на своєму обличчі тіні, яких там не було від народження. Сажа забивалася в тонкі лінії мімічних стиків, перетворюючи його обличчя на маску шамана кіберпанку. Чорні смуги перетинали чоло, підборіддя, вилиці.

Він заплющив очі, втираючи попіл у повіки.

Це був ритуал. Ритуал десакралізації. Він змивав із себе заводську гарантію.

Коли він розплющив очі, жовтий вогник у них згас. Тепер там горіло спокійне, глибоке, майже бурштинове світло. Воно було теплим.

Він підвівся. У розірваному костюмі, з якого стирчала ізоляція, з руками в блакитному мастилі й обличчям у сажі, він виглядав жахливо. І він виглядав велично.

— Я більше не Присяжний номер Чотири, — проголосив він. Його голос змінився. Зникли металеві нотки офіціозу, зник той дратівливий "сервісний" тон. З'явилася хрипота — мабуть, пил таки потрапив у динамік, але це звучало... людяно.

— А хто ти? — запитав Євген, підводячись і струшуючи бруд з колін.

Андоїд подивився на свою мозаїку з уламків, потім на темне небо над Зоною, де не було купола, а були лише байдужі зорі.

— Я — Алюмнус, — відповів він. — Я не знаю, що я будую. Я не знаю, навіщо. Я не знаю, що буде завтра. І це незнання... воно солодке. Мій процесор не може прорахувати майбутнє, і тому він вільний.

Він повернувся до Савелія і вклонився. Не так, як кланяються слуги — згинаючи спину. Він нахилив голову, як учень майстру — з гідністю.

— Дякую за молот, Адвокате. Це був найефективніший інструмент у моєму житті. Він навчив мене, що удар — це теж форма дотику.

Савелій подивився на "Алюмнуса". Він відчув, як втома навалюється на плечі свинцевою плитою, але це була добра втома. Втома після вдалої справи.

— Алюмнус? це ж латиною вихованець, — задумливо вимовив Евген.