**Розділ 14. Перший Паломник. Терапія руйнуванням

Євген повернувся з темряви, тягнучи за собою щось важке. Метал скреготів по бетону, викрешуючи в темряві рідкі іскри.

— Знайшов, — видихнув архітектор, кидаючи знахідку до ніг Савелія.

Це була кувалда. Точніше, те, що від неї лишилося: масивний, побитий іржею бойок на короткому, розщепленому держаку, замотаному синьою ізоляційною стрічкою — єдиним матеріалом у Всесвіті, який пережив апокаліпсис. Вона виглядала як знаряддя вбивства з фільмів жахів категорії "Б".

— Ого, — оцінив Савелій. — "Аргумент". Вагомий.

Він підняв інструмент. Важкий. Кілограмів п’ять чистої, нерафінованої кінетичної енергії.

— Тримай, пацієнте, — Савелій простягнув кувалду Четвертому.

Андоїд прийняв інструмент. Його ідеальні пальці, створені для роботи з сенсорними панелями, обхопили брудний, липкий держак. Контраст був разючим: білосніжний, хоч і заляпаний, пластик руки й грубе, шершаве залізо.

— Це... примітивно, — констатував робот. Його гіроскопи миттєво прорахували вагу та баланс. — Центр ваги зміщений на двадцять відсотків до дистального кінця. Аеродинаміка відсутня.

— Це не для польотів, це для удару, — пояснив Савелій.

Він підійшов до великого плоского каменя, що стирчав із землі, змахнув з нього попіл і поставив туди Куб.

Білий предмет сяяв у світлі багаття, як виклик. Він був настільки ідеальним, що здавалося, ніби він випалює дірку в реальності.

— Ставай сюди, — скомандував адвокат.

Четвертий підвівся. Він підійшов до каменя. Його хода була невпевненою — багнюка все ще збивала налаштування його крокоміра. Він став над Кубом, стискаючи кувалду обома руками.

— Бий, — сказав Євген. Його очі горіли дивним, фанатичним блиском. — Просто розбий його. Звільнися.

Андоїд підняв молот. Його сервоприводи загули, набираючи потужність. Замах був ідеальним — чітка дуга, розрахована на максимальну силу удару.

Молот полетів униз.

І завмер.

Рівно за міліметр від білої поверхні Куба.

Це виглядало як стоп-кадр. Кувалда зупинилася миттєво, без жодної інерції, наче вперлася в невидиме силове поле. Четвертого затрусило. Його руки напружилися, жили, чи те, що їх імітувало, здулися на шиї. Він тиснув униз, намагаючись подолати опір, але молот не рухався.

— Помилка... — проскрипів він крізь зціплені зуби. Його жовте око почало шалено блимати. — Протокол 74-Б... Заборона на деструкцію матеріальних цінностей... Рівень пріоритету: критичний... Я не можу...

Він відпустив одну руку, намагаючись допомогти другій, але його тіло перетворилося на камінь. Він боровся сам із собою. Це була битва софту проти заліза.

— Його зараз замкне, — прокоментувала Марта, відкушуючи шматок сухаря. — Дивіться, як іскрить. Зараз запобіжники вилетять, і будемо мати гарну статую з молотком.

Савелій підійшов ближче. Він не став забирати молот. Він нахилився до вуха андоїда, як тренер у кутку рингу.

— Ти не можеш вдарити, бо думаєш, що це Куб, — прошепотів він. — Твій код бачить у ньому "інвентарний об’єкт". А ти спробуй обдурити код.

— Як? — простогнав Четвертий. Його корпус вібрував так сильно, що зуби клацали.

З кишені Савелія долинув тихий, єхидний голос. Оракул, відчувши напругу, вирішив вставити свої п’ять копійок.

— Зміни теги, ідіоте, — прохрипів планшет. — Не класифікуй дію як "знищення". Твій мозок — це бюрократична машина. Дай йому інший папірець.

— Який? — андоїд був на межі істерики.

— Назви це... "агресивним редизайном", — підказав ШІ. — Або "зміною формфактора шляхом кінетичного впливу". Скажи своєму процесору, що ти не ламаєш один великий куб. Ти створюєш багато маленьких кубиків. Ти множиш цінності!

Четвертий завмер. Його око перестало блимати й засвітилося рівним, напруженим світлом.

— Множення... цінностей... — пробурмотів він. — Збільшення кількості об’єктів... Трансформація форми...

— Давай! — закричав Євген, підстрибуючи на місці. — Ти робиш мозаїку! Це мистецтво! Бий заради мистецтва!

— Це не насильство, це фізика! — додав Савелій. — Гравітація хоче, щоб цей молот упав! Не сперечайся з гравітацією! Вона старша за твій Кодекс!

Андоїд глибоко вдихнув, система охолодження втягнула холодне повітря.

— Редизайн... — прошепотів він.

Його м’язи розслабилися на мить, щоб знову напружитися. Блокування знялося.

— РЕДИЗАЙН! — заревів Четвертий голосом, у якому не було нічого механічного.

Кувалда злетіла, описала дугу і впала.

Звук був сухим і страшним. Пластик хруснув, як кістка.

Білий ідеальний куб вибухнув. Він розлетівся на сотні гострих, неправильних осколків, що бризнули на всі боки, як шрапнель. Один уламок чиркнув Савелія по щоці, залишивши подряпину, але він навіть не кліпнув.

Молот врізався в камінь, викрешуючи сніп іскор.

Тиша. Абсолютна, дзвінка тиша накрила галявину. Четвертий стояв, важко дихаючи, дивлячись на порожнє місце, де секунду тому був сенс його існування. Кувалда випала з його рук і глухо гупнула в багнюку.

Він повільно подивився на свої руки. Вони тремтіли, але це був не тремор помилки. Це був тремор адреналіну.

— Ох... — видихнув він.

А потім він засміявся. Це був жахливий звук. Механічний сміх, який намагався імітувати людську істерику. "Ха-ха-ха... Кх-х-х... Ха!". Це звучало як робота зламаного блендера, але в цьому було стільки полегшення, що Савелій мимоволі посміхнувся.

— Розбив... — шепотів андоїд, опускаючись на коліна перед уламками. — Я його розбив. Він більше не ідеальний. Дивіться!

Він схопив гострий, кривий шматок пластику. Край був рваним, зазубреним.

— Він гострий! Він небезпечний! Він... прекрасний!

Оракул у кишені задоволено пікнув.

— Вітаю з дефлорацією совісті, бляшанко. Тепер ти офіційно вандал. Ласкаво просимо в сім’ю.

Марта підійшла до каменя, подивилася на купу пластикового сміття і похитала головою.

— Ну от, — сказала вона. — Був гарний кубик, можна було на ньому сидіти. А тепер що? Сміття. Ви, хлопці, тільки й умієте, що псувати речі.