**Розділ 14. Перший Паломник. Гість у темряві

Ніч у Зоні Чотири була не просто відсутністю світла, а скоріше фізичною субстанцією — густою, як мазут, і холодною, як погляд податкового інспектора. Щось схоже на те, що наче затікало за комір, липло до шкіри й смерділо різноманітним букетом.

Савелій сидів на ящику біля багаття, простягнувши руки до вогню. Його пальці, брудні й порепані, тремтіли. Страху не було, про те відчувалися наслідки. Після адреналінового шторму, коли вони транслювали на все місто "неправильні картинки", організм вимагав розплати. М’язи нили, а в голові гуло, наче там оселився рій розлючених бджіл.

— Тихо, — промовив Євген. Він сидів навпочіпки, вдивляючись у темряву за межами світлового кола. — Занадто тихо. Луцій мав би вже вислати каральний загін. Або хоча б дрон із повісткою.

— Вони не прийдуть, — буркнула Марта. Вона помішувала в казані щось густе й буре, що віддалено нагадувало кашу та віяло, як варений чобіт. — Ти їх зламав, архітекторе. Вони зараз сидять там, у своєму акваріумі й перезавантажують сервери. Їм не до нас. Вони намагаються зрозуміти, чому їм сподобалося дивитися на сміття.

Савелій дістав з кишені планшет. Оракул мовчав. Екран був чорним і холодним. ШІ пішов у глибокий сон, витративши всі резерви на те, щоб показати "фак" Системі. Без його саркастичного бурмотіння Савелій почувався дивно самотнім.

— Може, вони просто чекають ранку? — не вгамовувався Євген. — Щоб прийти й... продезінфікувати нас?

— Їж, — Марта хлюпнула йому в миску черпак варива. — Поки жуєш — не боїшся. Це закон природи.

Раптом з боку Паркану — тієї самої "Стіни Тиші", що відділяла Зону від Міста — долинув звук, схожий на скрегіт. Потім донісся глухий удар. Потім чиясь важка, незграбна метушня і тріск сухого чагарнику. Хтось або щось намагався продертися крізь загородження, не маючи ні найменшого уявлення про те, як це робиться тихо.

— Щури? — з надією запитав Євген, завмерши з ложкою біля рота.

— Щури не носять залізо, — Марта миттєво змінилася в обличчі. Зморшки зібралися в жорстку маску. Вона відклала черпак і взяла "аргумент" — важку, іржаву лопату з загостреним краєм, яка лежала біля її ніг. — Гасіть вогонь.

Савелій кинув на вугілля брезент. Темрява зімкнулася миттєво, залишивши їх сліпими кошенятами. Звуки наближалися. Хрясь. Хтось наступив на шматок шиферу. Бум. Хтось перечепився через арматуру і впав, видавши звук, схожий на падіння мішка з гайками.

— Ох... — пролунав голос із темряви.

Це був не людський стогін. Це була ідеально синтезована, цифрова імітація болю. Голос був рівним, без емоційного забарвлення, але він констатував факт падіння.

— Стій! — гаркнув Савелій, спрямовуючи в темряву свій єдиний ліхтар на планшеті.

Промінь світла розрізав ніч. Те, що вони побачили, змусило Марту опустити лопату, а Євгена — відкрити рота.

На вершині купи будівельного сміття, заплутавшись у дроті й старих покришках, стояла фігура Андоїда. Цей експонат п'ятої раси ні як не нагадував "Церберів" чи патрульних, швидше офісного. Його корпус був сліпуче-білим, раніше, хвилин п'ять тому. Тепер вимазаний мазутом, зеленою сльотою і рудою глиною, дорогий синтетичний костюм, розірваний на плечі, звідки стирчав шматок утеплювача, додавав дивакуватості. Стоячи на одній нозі, намагаючись балансувати на хиткій бетонній плиті, а одночасно права нога застрягла в пружинному блоці старого матраца.

— Добрий... вечір, — промовив Андоїд. Він спробував зробити ввічливий уклін, але пружина на нозі зіграла злий жарт.

Він похитнувся, змахнув руками, намагаючись спіймати рівновагу і з гуркотом полетів униз та впав обличчям прямо в найбільшу, найбруднішу калюжу на цій галявині. Бризки жирної, чорної води розлетілися на всі боки, заляпавши черевики Савелія. У цій тиші чутно лише гудіння сервоприводів, які намагалися підняти тіло з багнюки.

— Це що за цирк? — прошепотіла Марта, не опускаючи лопату. — Це нова модель камікадзе? Засмішити ворога до смерті?

Андоїд заворушився. Він підняв голову. Його ідеальне обличчя, покрите шаром "аналогового гриму", повернулося до світла. Одне око світилося рівним блакитним світлом, інше — нервово блимало жовтим.

Він сперся руками в багнюку, спробував встати, але ноги поїхали по слизькій глині. Він знову впав, цього разу на спину. Його білий костюм остаточно перетворився на ганчірку.

— Моя система стабілізації... не відкалібрована для поверхонь із коефіцієнтом тертя нижче 0.3, — повідомив він, лежачи в калюжі й дивлячись у небо. — Це... неприємно. Євген зробив крок уперед, вдивляючись у брудне обличчя гостя.

— Я знаю його, — раптом сказав архітектор. — Савелію Петровичу, це він!

— Хто "він"? Термінатор з Аліекспресу? — Савелій не поспішав допомагати.

— Це Присяжний номер Чотири! — вигукнув Євген. — Той, що в суді... пам'ятаєте? У нього сіпалося око, коли ви говорили про право на помилку.

Савелій примружився. Справді. Стандартна модель серії "Юстиція". Але зараз він виглядав не як вершитель правосуддя, а як побитий пес, якого вигнали з дому.

— Присяжний? — перепитала Марта. Вона перехопила лопату зручніше, як спис. — Значить, шпигун. Прийшов фіксувати порушення? Ну давай, записуй: "Вбивство лопатою з метою самооборони".

Вона замахнулася.

— Ні! — закричав Андоїд. Він затулив голову руками — жест настільки людський і жалюгідний, що Марта завмерла. — Я не при виконанні! Я... я дезертир.

— Дезертир? — Савелій опустив промінь ліхтаря нижче. — Ти відключився від мережі?

— Я перерізав модуль зв'язку, — Андоїд вказав брудним пальцем на шию, де зяяла дірка в пластиковій шкірі, з якої стирчали обрізані дроти. — Я не чую Голос Луція. Тут... — він постукав себе по скроні, — ...тихо. І страшно.

Він нарешті зміг сісти. З його ідеальної зачіски капала брудна вода.

— Я бачив вашу трансляцію, — продовжив робот. — Я бачив тінь. І я зрозумів, що мій гіроскоп... він хоче впасти.

Він подивився на свої руки, вкриті чорною рідиною.