**Розділ 13. Епідемія сновидінь. Дзвінок другу

Тиша у Зоні разюче відрізнялася від тієї мертвої, ватної тиші, що зараз душила Місто. Тут, серед руїн, тиша була наповнена звуками тріскоту вогню, шурхотом вітру в сухому бур'яні, далеким скрипом, що відлунював звуком життя, яке просто відпочиває.

Савелій сидів на уламку колони, тримаючи в руках бляшаний кухоль, який обпікав пальці крізь шар бруду, і це відчуття було найреальнішим у всьому світі.

— Що там? — запитав він, не повертаючи голови. — Вони ще дивляться мультики?

Євген не відривався від екрана планшета.

— Транспортний колапс, — прозвітував архітектор. У його голосі чулася суміш жаху і дитячого захоплення. — Індекс ефективності впав до сорока відсотків. Савелію Петровичу, вони просто... стоять. Вони стоять і дивляться на мою стіну.

— Гарна робота, — Савелій дмухнув на окріп, у якому плавав самотній корінець кульбаби. — Ми дали їм те, чого в них не було — причину зупинитися.

Раптом планшет у руках Євгена завібрував. Це була не та м'яка вібрація сповіщення. Це був різкий, вимогливий сигнал тривоги. Екран залило червоним світлом.

— Вхідний сигнал! — гаркнув Оракул. — Пріоритет: Абсолютний. Шифрування: Урядовий рівень. Ого, та це ж "гаряча лінія" з Пекла.

— Луцій? — Савелій повільно поставив кухоль на землю.

— Власною персоною, — підтвердив ШІ. — Вимагає з'єднання. Погрожує застосувати протокол "Голос Неба", якщо ми не відповімо. Це означає, що він почне волати через усі гучномовці Зони.

— Не треба нам тут галасу, — Савелій простягнув руку. — Давай сюди. Поговоримо з начальством.

Євген передав планшет, наче гарячу картоплину. Савелій поставив його на камінь перед собою, сперши на уламок цеглини.

— З'єднуй, — скомандував він.

Зображення на екрані блимнуло, пікселі перебудувалися, і перед ними виникло обличчя Головного Прокурора. Луцій мав поганий вигляд. Ні, його зачіска все ще була ідеальною, а комірець мантії — білосніжним. Але в його очах, у цих сірих, холодних лінзах, бився сказ. Його обличчя було напруженим, наче шкіра от-от мала тріснути від тиску зсередини. За його спиною миготіли тривожні вогні ситуаційного центру.

— Пилипець, — промовив Луцій. Його голос звучав не оксамитово, як у суді, скоріше нагадував скрегіт металу по склу. — Негайно припиніть трансляцію.

Савелій повільно підняв кухоль, гучно сьорбнув і скривився.

— Доброго ранку, Луцію. Чи у вас там уже вечір? Важко стежити за часом, коли у тебе немає годинника.

— Це не прохання! — Луцій нахилився до камери, і його обличчя зайняло весь екран. — Ви порушуєте Федеральний Закон про інформаційну гігієну! Ви зламали муніципальну мережу! Ви транслюєте... сміття! Це акт тероризму!

— Тероризму? — Савелій підняв брови. — Луцію, ви перебільшуєте. Ми просто показуємо картинки. Красиві картинки.

— Це вірус! — закричав прокурор, забувши про протокол стриманості. — Ви паралізували роботу трьох секторів! Логістика стоїть! Банківська система зависла, бо ваші дурні гасла змушують алгоритми шукати сенс там, де його немає! "Сьогодні ти можеш запізнитися"? Ви хоч розумієте, скільки ресурсів ми втрачаємо щосекунди через це... це...

— Через це нагадування, що ви не роботи? — підказав Савелій.

Він нахилився до екрана. Тепер його брудне, заросле щетиною обличчя було навпроти ідеального лику прокурора.

— Скажи мені, Луцію, якщо ваша цивілізація така досконала, така міцна... чому вона падає від фотографії купи сміття? Чому один кривий вітраж ламає вашу логіку? Може, тому що ваша "досконалість" — це просто крихкий лід?

Луцій замовк. Його грудна клітка ходила ходором.

— Я не буду вступати з вами в філософські диспути, — прошипів він. — Я даю вам десять секунд. Вимикайте Оракула. Видаляйте вірус. Інакше я відправлю туди бойові дрони. Я спалю вашу нору разом із вами.

Євген, який сидів поруч, здригнувся. Але Савелій лише розсміявся.

Він сміявся довго, хрипко, витираючи сльози брудною долонею.

— Ти не зробиш цього, Луцію.

— Випробовуєш мене? — очі прокурора звузилися. — Я маю повноваження на зачистку заражених зон.

— Ти не маєш повноважень навіть на те, щоб виписати мені штраф, — Савелій перестав сміятися. Його голос став твердим, як сталь. — Ти забув свій власний вирок?

Він тицьнув пальцем в екран.

— В суді ти й Маркус визнали нас "Несумісними Елементами". Ви застосували процедуру Ексклюзії. Ви вилучили нас із Реєстру. Пам'ятаєш? "Для Системи вас більше не існує". Це твої слова, Луцію.

Прокурор завмер.

— Ми — не громадяни, — продовжував Савелій, насолоджуючись моментом. — Ми не суб'єкти права. Ми — нуль. Порожнеча. Ти сам закрив кордон. Ти ввів карантин. Юридично ми — привиди. А привидів не можна судити за тероризм. І привидів не можна вбити, бо вони вже мертві.

Луцій мовчав. Його процесор гарячково шукав юридичну лазівку, але її не було. Він сам загнав себе в цю пастку, визнавши їх "неіснуючими".

— Ти не можеш відправити сюди дронів, — добивав Савелій. — Тому що бойовий протокол вимагає цілі. А цілі немає. Є тільки "Зона Нульової Логіки", яку ти сам створив. Ти не можеш атакувати те, чого немає.

Луцій відкинувся на спинку крісла. Його ідеальна маска дала тріщину. Куточок рота сіпнувся.

— Ви... — прошепотів він. — Ви граєте з вогнем, Пилипець. Ви думаєте, що знайшли дірку в законі. Але ви забуваєте: я можу просто вимкнути вам світло. Назавжди.

— Ти вже це зробив, — втрутився Євген. Він підсунувся ближче, і Луцій побачив його обличчя — брудне, втомлене, але спокійне. — Ти забрав у нас усе. Світло, тепло, їжу. Тобі більше нічим нас лякати.

— Ми навчилися грітися біля сміття, Луцію, — додав Савелій. — А от чи зможеш ти зігрітися біля своїх холодних екранів, коли все місто зупиниться?

Прокурор різко нахилився вперед.

— Ви думаєте, це перемога? — його голос став тихим і отруйним. — Це агонія. Ваша трансляція скоро закінчиться. Мої інженери вже пишуть патч. Ми заблокуємо сигнал. Ми закриємо очі громадянам. Ми зітремо цю картинку з їхньої пам'яті.