**Розділ 12. Вітраж Хаосу. Світло тіней

Ніч у Зоні закінчувалася не так, як у Місті. Там світло вмикали плавно, за графіком, імітуючи природний цикл із точністю до люмена. Тут ніч просто виповзала в нори, залишаючи по собі холодний, сизий туман і відчуття, що тебе побили палицями, поки ти спав.

Савелій розплющив очі. Спина затерпла так, що спроба сісти викликала в хребті серію сухих, неприємних клацань. Він спав, притулившись до ще теплої стіни Євгена. Поруч, згорнувшись у позі ембріона на купі ганчір’я, дрімав архітектор. Його руки, вкриті кіркою засохлого розчину і дрібними порізами, сіпалися уві сні.

— Вставай, творче, — хрипко промовив Савелій, штовхаючи хлопця в плече. — Пропустиш прем'єру.

Євген сів ривком, дико озираючись.

— Що? Впала? — перше, що він спитав, дивлячись на свою стіну.

Стіна стояла. Крива, горбата, з напливами сірого розчину, з якого стирчали гострі кути цеглин. Вона виглядала як шрам на тілі світу. Але вона стояла.

— Стоїть, — заспокоїв його Савелій, розминаючи шию. — Гравітація сьогодні на нашому боці. Або їй просто цікаво, що буде далі.

Марта вже не спала. Вона сиділа трохи віддалік, жуючи сухий корінець, і дивилася на схід. Туди, де над чорними силуетами руїн небо починало сіріти, наливаючись блідим, холодним золотом.

— Зараз почнеться, — сказала вона, не повертаючи голови. — Сонце тут зле. Воно не гріє, воно висвічує весь бруд.

Савелій дістав планшет. Оракул, ситий вчорашньою "трапезою" від магістралі, увімкнувся миттєво.

— Доброго ранку, брудні Мікеланджело, — привітав їх ШІ. Його екран світився рівним, впевненим світлом. — Я просканував вашу конструкцію. Аеродинаміка — як у цеглини, що летить у вікно. Естетика — на рівні гнізда птеродактиля. Але мушу визнати: розрахунок кута падіння променя виконано з похибкою всього в нуль цілих дві десятих градуса. Для біологічного мозку це... прийнятно.

— Заткнися і дивись, — буркнув Євген. Він підвівся, підійшов до своєї стіни й провів долонею по холодному, брудному склу пляшки, вмурованої в центр.

Перший промінь сонця прорвав завісу хмар. Він був гострим, як лазер. Він пролетів над руїнами, відбився від калюжі з мазутом і вдарив прямо в стіну. У "Вітраж Хаосу". Савелій мимоволі примружився. Світло вдарило в зелене денце пляшки з-під дешевого вина. Воно пройшло крізь товсте, нерівне скло, повне бульбашок повітря і подряпин. Воно заломилося, змінило структуру і вирвалося з іншого боку. На сіру, брудну бетонну підлогу впала пляма. Це була жива, тремтлива, смарагдова хмара. Вона мала текстуру. Усередині світла танцювали тіні від бульбашок, створюючи візерунок, схожий на дно річки. Поруч спалахнув червоний. Уламок фари "Стоп-сигнал" перетворив сонячний промінь на криваву, агресивну заграву. Потім синій — від високовольтного ізолятора. Холодний, електричний, мертвий синій, який тут, на землі, здавався шматком неба, що впав у багнюку.

— Господи... — видихнув Євген.

Це не було схоже на ідеальне освітлення в Місті. Там світло було просто функцією — воно дозволяло бачити. Тут світло стало об'єктом. Воно мало вагу. Воно мало колір, якого не було в стандартній палітрі. Бруд на склі додавав світлу "шуму", робив його густим і м'яким.

Підлога перед стіною перетворилася на мозаїку. Криві, розмиті плями наповзали одна на одну, змішувалися, народжуючи нові відтінки — брудно-фіолетовий, болотний, янтарний.

— Кольорова аберація — сто відсотків, — прокоментував Оракул. Голос ШІ звучав дивно. У ньому не було звичної насмішки. — Дисперсія світла проходить за нелінійним алгоритмом. Пилипець, ти це бачиш?

— Я бачу, — тихо відповів Савелій. — Це красиво.

— Це неправильно, — виправив Оракул. — Це оптична помилка. Але... мої логічні порти не хочуть її виправляти. Я записую це. Кожен піксель. Раптом почувся знайомий, нудотний гул. Євген здригнувся і притулився спиною до своєї стіни, наче намагаючись злитися з нею.

— Дрон! — крикнула Марта, хапаючи з землі важку палицю.

З туману виринула чорна крапля. "Цербер". Бойовий патрульний дрон Луція. Він не світив прожектором — він ішов у режимі тиші. Його об'єктив, схожий на око велетенської мухи, обертався, скануючи простір. Він завис прямо перед стіною. Савелій напружився, чекаючи червоного променя прицілу. "Зараз він вистрелить. Знесе цю стіну разом із нами, бо вона порушує геометрію простору". Дрон навів камеру на вітраж. Сонце било просто в лінзу машини крізь зелене і червоне скло.

— Він стріляє? — прошепотів Євген, заплющуючи очі.

— Ні, — Савелій дивився на екран планшета. Оракул перехопив відеопотік дрона. — Дивись сюди. Дивись, що він бачить!

На екрані Оракула з'явилася картинка з "очей" дрона.

Система розпізнавання образів машини збожеволіла. Замість чітких контурів і термограм екран дрона заливало кольоровими плямами. Напис "ПОМИЛКА РЕНДЕРИНГУ" блимав червоним у кутку, але машина не відверталася. Дрон намагався сфокусуватися на світлі, що пройшло крізь брудне скло. Він намагався знайти логіку в цих плямах.

— Аналіз спектра... — читав Оракул дані, що бігли по екрану. — Об'єкт неідентифікований. Рівень загрози: нуль. Рівень естетичного шуму: критичний. Дрон висів нерухомо. Він не стріляв. Він дивився. Секунда. Дві. Десять. Машина П'ятої Раси, створена для знищення недосконалості, зависла перед купою сміття, заворожена грою світла, яку вона не могла зрозуміти.

— Він не знає, що це, — сказав Савелій, і посмішка — зла, тріумфальна — розтягнула його губи. — Він ніколи не бачив такого кольору. У їхньому світі все скло прозоре. А це... це скло з історією.

Дрон раптом кліпнув діафрагмою. Він зробив знімок. Потім ще один. Він не надіслав сигнал тривоги. Він надіслав файл у центральний архів. З позначкою, яку Оракул тут же розшифрував.

— Тег файлу: "Аномальна краса", — прошепотів ШІ. — Генезис побачить це. Через десять хвилин це фото буде на його особистому сервері.

Дрон різко розвернувся, наче отямившись, і злетів у небо, розчинившись у тумані так само швидко, як і з'явився. Тиша повернулася. Але тепер це була інша тиша. Євген відліпився від стіни. Він провів рукою по нагрітому сонцем уламка фари.