**Розділ 12. Вітраж Хаосу. Технологія «Слина і глина»

Повернення до табору нагадувало ходу мурах, які тягнуть здобич, що перевищує їхню вагу втричі.

Савелій скинув ящик зі склом на землю біля наміченого фундаменту. Брязкіт був таким гучним, що, здавалося, десь у Місті мав спрацювати сейсмодатчик. Він випростав спину, і хребет відповів серією сухих пострілів. Подряпані руки, пекли, а під нігтями застряг бруд, який, здавалося, не відмиється вже ніколи.

— Фундамент є, — прохрипів він, дивлячись на криву траншею і кілька вкладених цеглин. — Матеріали є. Ентузіазм... ну, припустимо, теж є. Не вистачає однієї дрібниці. Чим ми будемо це склеювати?

Марта, яка сиділа біля вогнища і зшивала шматки брезенту якоюсь рибальською волосінню, кивнула головою в бік бочки, вкопаної в землю.

— Там, — коротко кинула вона.

Євген підійшов до бочки й зазирнув усередину. Відсахнувся він майже миттєво.

— Це... це що? — його голос підскочив на октаву. — Воно ворушиться?

— Це глина з берега Мертвого озера, перемішана з попелом, — пояснила Марта буденним тоном, наче ділилася рецептом пирога. — В’язка, як совість політика, і твердне намертво. Тільки води додай.

Савелій підійшов, узяв відро, кинув у нього кілька жмень з бочки Звідти піднялася хмарка сірого пилу. З другого відра плюхнув води.

— Міси, архітекторе, — скомандував він.

— Чим? — Євген розгублено озирнувся в пошуках бетонозмішувача або хоча б лопати.

— Руками, — Савелій закотив рукави свого колючого светра. — Або ногами. Вибирай, що тобі менше шкода.

Євген подивився на свої тонкі, артистичні пальці, потім на сіру жижу. Зітхнув, заплющив очі й занурив руки у відро. Звук був настільки непристойним, що Савелій мимоволі скривився й додав ще кілька жмень глини. Евген вправно плеснув води й продовжив місити

— О! То ти профі! — підморгнувши Евгену та підкинув ще глини.

— Холодна... — процідив крізь зуби Євген, починаючи перевертати масу. — І липка. Там камінці... гострі.

— Це армування, — підказав Оракул із кишені Савелія (адвокат виклав планшет на сухий камінь, щоб ШІ міг «керувати процесом»). — Не скаржся, біологічна одинице. Ти зараз відтворюєш технологічний процес третього тисячоліття до нашої ери. Це ретро. Це стильно.

— Це огидно, — видихнув Євген, витягаючи жменю сірого місива.

Він ляпнув розчин на цеглину. Маса розповзлася, стікаючи по краях.

— Кельму! — крикнув він.

Савелій подав йому інструмент. Євген підхопив розчин, накинув його на попередній ряд кладки й притиснув зверху нову цеглину. Вона лягла криво. Він спробував її вирівняти, постукуючи ручкою кельми, але розчин пружинив.

— Лівий кут завалений на чотири градуси, — миттєво прокоментував Оракул. Екран планшета світився, проєктуючи на кладку ідеальну зелену сітку рівня, яка безжально показувала всі огріхи. — Якщо ти продовжиш у такому темпі, ця стіна впаде тобі на голову ще до заходу сонця. Імовірність летального результату — 87%.

— Заткнися! — гаркнув Євген. — Я не будую стіну! Я будую раму!

Він схопив той самий ящик зі «скарбами» зі звалища.

— Савелію, подавайте скло! — в його голосі з'явилися командні нотки. — Великі шматки — вниз. Дрібні — нагору.

Савелій став підсобником. Він, адвокат із двадцятирічним стажем, тепер був просто "подай-принеси". Він витягнув із ящика товсте, зелене денце від пляшки.

— Це?

— Так! Сюди!

Євген втиснув скло прямо в сирий розчин між цеглинами. Зелене коло стирчало з сірої маси, як око циклопа. Потім пішов уламок синього ізолятора. Потім — червоний пластик від автомобільної фари.

Стіна росла. Вона була потворною. Цегла лежала хвилями, шви були товщиною з палець, а з усіх щілин стирчали шматки сміття.

— Це архітектурний суїцид, — не вгамовувався Оракул. — Ти порушуєш закони статики, динаміки й здорового глузду. Центр ваги зміщений! Де перев'язка швів? Це не кладка, це купа лайна, яку тримає разом тільки сила тяжіння і твоя впертість!

— Воно тримається на бажанні стояти! — відповів Євген, вмазуючи в стіну шийку від розбитого графина. — Хаос теж має структуру, ти, цифровий занудо!

Савелій мовчки подавав матеріали. Він відчував, як ниє спина, як печуть подряпини, але не міг відвести погляду.

Те, що робив Євген, було неправильним. Жоден інспектор у Місті не прийняв би таку роботу. Але в цьому хаотичному нагромадженні каменю і скла почав проступати ритм. Дикий, рваний, джазовий ритм.

Зелене. Червоне. Прозоре. Цегла. Знову зелене.

Сонце почало хилитися до заходу, і його косі промені вдарили в недобудову.

І раптом сталося диво. Брудний уламок зеленої пляшки зловив промінь. Світло пройшло крізь товсте, нерівне скло, заломилося і впало на сіру землю яскравою, смарагдовою плямою. Поруч спалахнула рубінова іскра від фари.

— Бачите? — Євген зупинився, важко дихаючи. Його обличчя було заляпане розчином, піт заливав очі, але він усміхався. — Воно працює. Воно змінює світло.

Оракул на мить замовк. Його сенсори сканували світлові плями на землі.

— Коефіцієнт заломлення... хаотичний, — нарешті видав ШІ. Голос його був менш саркастичним. — Спектральний аналіз показує... гм... цікаву інтерференцію. Це не ефективно для освітлення приміщення. Але для створення візуального шуму... це досконало.

— Це не шум, — Савелій витер руки об штани. — Це музика. Тільки для очей.

Марта підійшла до стіни. Вона вдарила по кладці кулаком. Конструкція ледь помітно здригнулася, але встояла.

— Криво, — винесла вона вердикт. — Але міцно. Глина схопилася. До ранку закам'яніє. Якщо вітер вночі не знесе — буде стояти сто років.

Євген опустився на землю, спираючись спиною на купу цегли. Він виглядав вичавленим до останньої краплі. Його руки тремтіли — не від страху, а від перенапруження м'язів, які вперше в житті працювали на межі.

— Ми це зробили, — прошепотів він.

Савелій сів поруч. Він дістав із кишені той самий аркуш із малюнком Генезиса — лінію з помилкою. Він подивився на малюнок, потім на стіну Євгена.