**Розділ 12. Вітраж Хаосу. Сталкери Мертвого Сектора

Вони виринули з люка на поверхню, як щури, що втікають із корабля, який раптом вирішив не тонути, а злетіти.

Савелій вдихнув на повні груди, і легені відгукнулися вдячним хрипом. Планшет під светром більше не був просто теплим — він вібрував дрібним, настирливим дрожем, наче кіт, що муркоче від передозування валеріанкою.

— Ліворуч! — гаркнув динамік з-під одягу. Голос Оракула був чистим, гучним і нахабним. — Курс на північний схід, азимут сорок п’ять. Швидше, шкіряні мішки! Я завантажую карту ресурсів, і вона горить червоним!

Савелій дістав планшет. Екран сяяв так, що в сутінках Зони він міг слугувати прожектором. Піксельний аватар набув псевдооб’єму і тепер обертався, скануючи простір віртуальним поглядом.

— Тихше ти, ліхтарю, — шикнула Марта, прикриваючи екран полою свого лахміття. — Тут снайперів немає, але зайва увага нам ні до чого.

— Увага? — пирхнув Оракул. — Бабусю, я зараз бачу кожен датчик у радіусі кілометра. Я бачу тепловий слід щура, який пісяє за тим рогом. Луцій сліпий, як кріт, порівняно зі мною. Я — Всевидяче Око, підключене до каналізації!

— Він п’яний, — констатував Євген, витираючи сажу з обличчя. — Енергетичне сп’яніння.

— Я не п’яний, архітекторе, я — розширений! — заперечив ШІ. — І я веду вас в Ельдорадо. Рухайте ногами! Нам треба в Мертвий сектор.

Шлях до Мертвого сектора пролягав через територію, яку навіть Зона намагалася оминати. Тут не росли кущі, а земля мала неприродний, фіолетовий відтінок, наче хтось вилив сюди цистерну чорнила.

Під ногами хрустіло. Це був не гравій, а пластик. Мільйони дрібних уламків, перемішаних із землею, створювали килим, який не гнив століттями.

— Що це за місце? — запитав Євген, переступаючи через остов чогось, що колись було електрокаром.

— Кладовище епохи споживання, — відповів Оракул тоном гіда в музеї. — Сюди звозили відходи хімічної промисловості ще до того, як Генезис навчився переробляти власне лайно на енергію. Радіаційний фон тут підвищений на дванадцять відсотків, але ваші мутовані організми це витримають. Напевно.

— Втішив, — буркнув Савелій.

Вони вийшли до величезного котловану. Це було схоже на кратер від метеорита, тільки замість космічного каміння він був заповнений горами сміття. Справжнього, старого, аналогового сміття.

Тут були гори битого скла, покрученого металу, купи гуми та дроту. Усе це переливалося в тьмяному світлі, дивним блиском.

— Ось воно! — заволав Оракул. — Гіпермаркет "Все по нуль кредитів"!

Євген зупинився на краю урвища. Він дивився вниз із відразою. Для людини, яка все життя прожила у світі, де пил вважався злочином, це видовище викликало фізичну нудоту.

— Ми будемо будувати... з цього? — прошепотів він. — Це ж смітник.

— Це палітра, ідіоте! — рявкнув Оракул. — Подивися туди! Сектор Б-4. Бачиш те, що блищить?

Савелій примружився. Серед купи іржавого залізяччя щось справді виблискувало.

— Скло? — запитав він.

— Кольорове скло, — поправив ШІ. — Залишки вітражів, автомобільні фари, пляшки з-під напоїв, назви яких ви навіть не знаєте. Там є спектр, якого немає в Місті. Червоний, зелений, янтарний. Спускайтеся!

Спуск був важким. Ноги ковзали по осипах. Савелій кілька разів ледь не впав, хапаючись руками за щось гостре й холодне. Марта йшла впевнено, наче гірська коза, спираючись на свою палицю.

Коли вони опинилися внизу, тут не смерділо гниллю, а віяло солодкуватою хімією, старим мастилом і... часом.

Євген стояв перед купою битого скла, не наважуючись торкнутися.

— Ну? — підштовхнув його Савелій. — Чого чекаєш? Запрошення з вензелями? Бери.

Архітектор нахилився. Він простягнув руку до уламка. Це було денце від товстої, зеленої пляшки. Краї були гострими, як бритва.

Він підняв його. Скло було брудним, вкритим шаром пилу. Євген плюнув на нього і потер пальцем.

Зелене світло пробилося крізь бруд.

— Воно... густе, — тихо сказав Євген. Він підніс уламок до неба. Світло пройшло крізь товщу скла, заломилося і впало на його брудну долоню смарагдовою плямою. — Це не синтетика. Воно має вагу.

— Алілуя! — саркастично вигукнув Оракул. — Наш естет прозрів. Це скло робили видуванням, а не друкували на принтері. У ньому є бульбашки повітря. У ньому є дефекти.

— Дефекти... — повторив Євген.

Він раптом почав порпатися в купі активніше. Він відкидав прозорі шматки, шукаючи колір.

— Червоний! — вигукнув він, витягуючи шматок розбитого стоп-сигналу від стародавньої машини. Пластик був потрісканим, але горів насиченим, кривавим кольором. — Савелію Петровичу, дивіться! Цей червоний — він агресивний. Він кричить!

— А цей? — Марта копнула ногою шматок синього ізолятора з високовольтної лінії. — Годиться?

Євген схопив важкий шматок кераміки.

— Це ідеально! — його очі горіли лихоманковим блиском. — Ми вставимо це в центр. Сонце пройде через нього і дасть холодне, мертве світло, а навколо буде тепле, живе...

Він почав згрібати уламки у пластикову коробку, з якої визирали залишки проводки. Він різав пальці, кров змішувалася з брудом, але він не помічав болю. Він бачив не сміття. Він бачив майбутню картину.

— Повільніше, Мікеланджело, — попередив Савелій, спостерігаючи за цією метаморфозою. — Не поріж сухожилля. Нам ще цеглу тягати.

— Ви не розумієте! — Євген обернувся. Його обличчя було вимазане сажею, але посмішка була божевільною і щасливою. — У Місті все скло однакове. Воно пропускає 100% світла. Воно невидиме. А це скло... воно має характер. Воно опирається світлу. Воно змінює його!

— Філософія смітника, — прокоментував Оракул, але в його голосі чулося задоволення. — Мені подобається. Він починає мислити, як глючний алгоритм.

Вони почали збирати "скарби". Савелій брав усе, що здавалося міцним: шматки арматури для рами, дивні металеві сітки, обрізки труб. Марта знайшла моток мідного дроту і сховала його собі в торбу.