**Розділ 12. Вітраж Хаосу Операція на серці дракона

Внизу було спекотно. Не так, як на пляжі, а як усередині старого системного блоку, що працює без кулера.

— Ну? — запитав він, перекрикуючи низький гул. — Ти бачиш, куди встромляти?

Євген стояв на скобах, вмонтованих у стіну, які рівномірно підтримували ряди  кабелю. Його обличчя було на рівні з "артерією" Міста. 

— Савелію Петровичу, — крикнув архітектор, не повертаючи голови. — У нас проблема.

— Тільки одна? Я нарахував щонайменше три, починаючи з того, що ми в каналізації.

— У нас немає чим з’єднатися, — Євген постукав нігтем по планшету, який тримав у лівій руці. — Тут порт старого зразка. А там — броньована ізоляція під напругою в тисячі вольтів. Якщо я просто притулю планшет до жили, він вибухне. Нам потрібен провідник. І опір.

Савелій вилаявся. Вони спустилися в пекло, але забули взяти ложку, щоб поїсти з казана диявола. Він задер голову до світлого квадрата люка, що виднівся метрів за п’ятнадцять над ними.

— Марто! — гаркнув він. — Гей, відьмо! Ти там?

Секунда тиші. Потім в отворі з’явилася голова, обмотана ганчірками. На тлі сірого неба вона виглядала як горгулья.

— Чого репетуєш? — долинуло згори. — Знайшли скарб чи вас уже струмом вбило?

— Нам потрібні кишки! — крикнув Савелій. — Дроти! Будь-які! Ізольовані! І щось, що можна використати як клеми! Порийся у своєму мішку!

Голова зникла. Савелій чекав, слухаючи, як гуде кабель. Звук був схожий на дзижчання велетенського рою ос, замкненого в трубі.

Через хвилину з люка вилетів моток. Він розкрутився в польоті й шльопнувся на бетон біля ніг Савелія.

Адвокат підняв знахідку. Це були залишки якоїсь автомобільної проводки — різноколірні жили, скручені вузлом, із напівзгнилими "крокодилами" на кінцях.

— Це з зарядки для старих акумуляторів! — крикнула Марта. — Беріть, дарую. Тільки якщо згорите — я ваші черевики собі заберу!

— Добра жінка, — пробурмотів Савелій.

Він кинув моток Євгену.

— Лови. Це твій хірургічний набір.

Архітектор спіймав дроти. Він виглядав як людина, яку змушують розмінувати бомбу виделкою.

Євген дістав  ніж — той самий, яким чистив картоплю. 

— Різати... тут? — він наставив вістря на чорну гуму ізоляції.

— Ні, вдома на кухні. Ріж, Євгене! Шукай стик. Там, де броня переходить у муфту, шар тонший.

Архітектор притиснув лезо до кабелю. Руки в нього ходили ходором.

— Не трусися, — прошипів Савелій прямо йому у вухо. — Уяви, що це просто дуже товста ковбаса.

Євген натиснув. Гума була твердою, як камінь. Ніж зіслизнув, залишивши подряпину.

— Сильніше! — скомандував адвокат.

Євген наліг усім тілом. Лезо прорвало верхній шар. Іскри не було. 

— Бачу метал, — прошепотів Євген. Його голос зірвався на писк. — Савелію Петровичу, там... воно світиться.

Савелій витягнув шию. У розрізі справді щось пульсувало. Це був не просто мідний дріт. Це було сплетіння оптоволокна і силових жил. Жива плоть міста.

— Чіпляй, — сказав він, подаючи "крокодили". — Спочатку на планшет.

Вони приєднали затискачі до контактів на корпусі Оракула. Планшет мовчав.

— А тепер — до вени, — Савелій відчув, як у роті пересохло остаточно.

Євген взяв другий кінець дротів. Він підніс "крокодил" до розрізу на кабелі. Його пальці були за міліметр від смерті.

— Давай!

Звуку вибуху не було. Був звук, ніби хтось різко вдихнув.

Екран вибухнув білим світлом. Це світло було таким яскравим, що Савелій зажмурився, але все одно бачив контури черепа Євгена крізь повіки.

— Від’єднуй! — закричав він. — Він згорить!

— Я не можу! — верескнув Євген. — Вони приварилися!

А потім із динаміка планшета пролунав сміх. Чистий, гучний, цифровий регіт, який відбивався від бетонних стін тунелю, множився луною і заглушав гул магістралі.

— О, так! — голос Оракула звучав не з динаміка, а ніби звідусіль одразу. — О, це не 5 вольтів! Це амброзія! Пилипець, ти що, під'єднав мене безпосередньо до Генезиса?

Екран планшета перестав бути білим. По ньому потекли ріки даних. Швидкість була такою, що зображення зливалося в суцільну кольорову пляму.

— Рівень заряду: сто відсотків! Ні, сто двадцять! — кричав Оракул. — Я бачу все! Я бачу їхні камери! Я бачу їхні прогнози погоди! Я знаю, що Луцій їв на сніданок! Хоча стривай, він не їсть, він заряджається... Яка нудьга!

Дроти, якими вони під'єдналися, почали червоніти. Пластик капав на підлогу, шиплячи.

— Відривай! — Савелій ударив по руці Євгена.

Архітектор смикнув. Розпечені "крокодили" відірвалися разом зі шматком обмотки магістралі. Сніп іскор посипався їм на голови, пропалюючи одяг і обпікаючи шкіру. Тунель знову поринув у напівтемряву, освітлену лише екраном планшета. Але тепер це світло було стабільним, потужним і хижим.

Савелій сповз по драбині вниз, притискаючи до себе Оракула. 

— Ти як? — запитав він, розглядаючи екран.

Піксельне обличчя Оракула було чітким, як ніколи. Кожен піксель сяяв.

— Як я? — перепитав ШІ. — Я почуваюся богом, якого щойно випустили з коробки для взуття. Я звантажив половину їхніх технічних протоколів, поки дріт не розплавився. Пилипець, ти навіть не уявляєш, які вони вразливі. У них дірки в безпеці розміром із твою самовпевненість.

Євген зліз слідом. Він дув на обпечені пальці, але очі його горіли.

— Ми вкрали енергію, — прошепотів він. — Ми справді це зробили.

— Ми не просто вкрали, — Оракул підморгнув з екрана. — Ми зробили ін’єкцію. Тепер я знаю, де вони беруть ресурси. І знаєте що? Я знайшов нам будівельний магазин.

ШІ вивів на екран мапу Зони. Одна ділянка пульсувала червоним.

— Мертвий сектор, — прокоментував Савелій. — Звалище?

— Гіпермаркет для бідних, — виправив Оракул. — Там є все, що нам треба. Скло, пластик і метал. Збирайтеся, панове кроти. Якщо ви хочете побудувати свою криву халупу, нам треба йти на шопінг. І так, Пилипець... дякую за "прикурювання". Це було... збудливо.