**Розділ 11. Блокада (Ефект метелика). Кроляча нора

Мертвий сектор виправдовував свою назву. Тут навіть сміття не гнило, а муміфікувалося.

Земля тут мала дивний, хімічний колір — суміш іржі та розлитої нафти. Замість руїн будинків тут стирчали руїни промислових гігантів минулого: покручені труби, обвалені градирні, схожі на зрізані вулкани. 

— Стій, — скомандував він, звіряючись із мапою у своїй голові 

Вони зупинилися перед пагорбом. Це була не природна височина. Це була гора будівельного мотлоху, що злежався за століття в єдиний моноліт.

— Тут? — Євген обвів поглядом купу сміття. У його голосі чулося розчарування. — Савелію Петровичу, це звалище. Тут нічого немає. Генезис поглузував з нас.

— Координати вказують на центр цього кургану, — вперто промовив Савелій. Він підійшов до підніжжя пагорба і копнув ногою шматок цегли. Той покотився вниз, підіймаючи хмарку рудого пилу.

— Машини не жартують, архітекторе, — додала Марта. Вона підійшла до купи й почала тикати в неї своєю палицею, наче перевіряла на міцність. — Якщо він прислав нас сюди, значить, вхід під низом.

— Під низом? — Євген подивився на тонни бетону. — Ми що, будемо копати руками?

Марта раптом завмерла. Вона присіла навпочіпки, майже торкаючись обличчям землі біля великої, похилої плити, що стирчала з пагорба, як надгробок.

— Йди сюди, — покликала вона. — Дай руку.

Євген підійшов, вагаючись. Марта схопила його за зап’ястя і притиснула його долоню до щілини під плитою.

Архітектор ойкнув і спробував відсмикнути руку.

— Тепло! — вигукнув він. — Звідти дме теплом!

Савелій теж нахилився. Справді. З-під землі, крізь вузьку щілину, тягнуло теплом. 

— Вентиляція, — констатував Савелій. — Там, унизу, щось гріється. І це "щось" жере енергію, як скажене.

Він скинув із себе моток мотузки, яку прихопив у таборі.

— Цю плиту треба зсунути.

— Вона важить пів тонни! — заперечив Євген, оцінюючи масивний шматок залізобетону.

— Вона лежить на важелі, — Марта тицьнула палицею під кут плити. — Бачиш? Під нею труба. Якщо натиснемо втрьох — вона поїде. Або розчавить нас. У будь-якому разі, зігріємося.

Савелій знайшов довгий шматок металевого швелера, що валявся неподалік. Це був ідеальний важіль. Він загнав кінець заліза під плиту, вперся ногами в хиткий ґрунт.

— Євгене, поруч! Марто, ти коригуєш! — скомандував він.

Архітектор став пліч-о-пліч із ним та вчепився в іржаве залізо мертвою хваткою.

— На рахунок три! — гаркнув Савелій. — Раз... Два... Три! Тисни!

— Іще! — кричала Марта, пхаючи свій ціпок у щілину, щоб зафіксувати рух. — Вона пішла!

Бетонна плита, що лежала тут десятиліттями, знехотя, зі скреготом, зрушила з місця. Вона поповзла вбік, відкриваючи чорну діру.

Савелій і Євген впали на землю, важко дихаючи. Руки трусилися від перенапруження.

— Відкрили... — прохрипів Євген, дивлячись на свої долоні, з яких здерло шкіру.

Перед ними зяяв квадратний отвір люка. Кришки не було — її вкрали або з'їла іржа ще сто років тому. З діри в небо бив стовп теплого повітря.

Савелій підповз до краю і зазирнув униз.

Темрява. Але не абсолютна. Десь дуже глибоко, метрів за десять унизу, мерехтіло слабке, ритмічне світло. І низький, вібраційний гул.

— Це не каналізація, — сказав він, підводячись. — Каналізація не гуде.

Марта кинула в діру камінь. Вони чекали секунду, дві. Почувся звук удару об метал.

— Є сходи, — сказала вона. — Скоби в стіні. Іржаві, але виглядають міцними. Хто перший у пекло?

— Я піду, — він сів на край люка, звісивши ноги в теплу безодню. — Євгене, ти за мною. Марто, ти на варті. Якщо ми не повернемося через годину — завалюй вхід і йди.

— Оптимістично, — хмикнула стара. — Щасти вам, кроти.

Савелій почав спускатися. Скоби були слизькими від конденсату. Метал холодив руки, але навколо ставало дедалі гарячішим. Чим нижче він спускався, тим сильнішим ставав гул. Він проникав крізь шкіру, вібрував у зубах. Це був звук колосальної напруги.

Через п'ятнадцять метрів ноги торкнулися рифленої підлоги.

— Я внизу! — крикнув він угору. Голос відбився луною, полетів кудись убік, у нескінченний тунель.

Поруч гупнув Євген.

— Тут сухо, — здивовано сказав архітектор. — І... чисто.

Очі поступово звикли до темряви. Вони стояли в широкому тунелі з бетонними стінами. Головне було на стелі.

Вздовж усього тунелю, гублячись у темряві в обидва боки, тягнувся пучок кабелів. Товстих, завтовшки з людську ногу, вкритих чорною бронею. Вони не просто висіли — вони жили. Савелій відчував, як усередині них тече ріка енергії. Потужність була такою, що волоски на руках ставали дибки від статичного поля.

— Боже мій... — прошепотів Євген, задираючи голову. — Це магістраль "Альфа". Це пряме живлення Міста. Ці кабелі йдуть від реакторів до центрального розподільника під Залою Суду.

Він простягнув руку, але не наважився торкнутися.

— Тут мегавати, Савелію Петровичу. Якщо ізоляція пробита — ми перетворимося на вугілля ще до того, як зрозуміємо, що померли.

Савелій притулився спиною до стіни. Він відчував вібрацію бетону. Місто жило цією енергією. Воно світилося, грілося, обчислювало мільйони операцій на секунду — і все це текло прямо над їхніми головами.

Раптом у його кишені щось клацнуло. Планшет. Савелій не натискав кнопку. Оракул увімкнувся сам.

Адвокат дістав пристрій. Екран не світився — він палав. Білим, чистим світлом, без жодних перешкод. Індикатор заряду показував 0%, але планшет працював.

— Я чую їх... — голос Оракула пролунав із динаміків голосно, чітко, без хрипу. Це був голос хижака, який почув кров.

Піксельне обличчя на екрані повернулося до кабелів на стелі. Очі аватара розширилися.

— Пилипець, — прошепотів ШІ з побожністю. — Ти привів мене до ріки. Я чую їхній струм. Це не просто електрика. Це дані. Це сирий потік протоколів Міста.