**Розділ 11. Блокада (Ефект метелика). Стіна Тиші

Шлях до межі Зони нагадував прогулянку дном висохлого моря, де замість коралів стирчала арматура, а замість риб плавали клапті поліетилену.

Савелій ішов першим. Його нові, потворні "чуні" виявилися напрочуд ефективними. Вони не ковзали, вони вгризалися в жирну глину, як лапи звіра і ноги в них не мерзли

— Тихо... — прошепотів Євген десь позаду.

Савелій зупинився, переводячи подих. Пара з рота виривалася густими клубами.

— Що тобі не так, архітекторе? — кинув він через плече. — Щурів не чути? Так вони сплять.

— Неба не чути, — Євген підійшов ближче, задерши голову. Його обличчя було блідим, як крейда. — Послухайте. Немає гулу.

Савелій прислухався. І справді.

Зона Чотири завжди жила під акомпанемент неба. Десь там, за шаром сірих хмар, постійно гули вантажні траси. Раз на годину над руїнами пролітали важкі сміттєвози, скидаючи контейнери з відходами — "гуманітарну допомогу" від Системи, завдяки якій тут виживали щури й люди. Це був ритм життя: гул — удар — бійка за ресурс. Зараз небо мовчало. 

— Може, у них свято? — припустив Савелій, хоча холодний вузол у шлунку затягнувся тугіше. — День Чистоти? Або Луцій вирішив помити всі дрони шампунем?

— Це блокада, — коротко кинула Марта. Вона йшла, спираючись на свою палицю, і не дивилася вгору. Їй не треба було дивитися, вона відчувала Зону шкірою. — Вони перекрили кран.

За пів години вони вийшли до Периметра.

Це була не стіна в класичному розумінні. Місто П’ятої Раси не любило грубих огорож. Межа позначалася рядом високих, сріблястих стовпів, між якими мерехтіло ледь помітне силове поле. Зазвичай воно гуло, відлякуючи птахів і бродяг. Сьогодні поле мовчало. Але за ним стояли Вартові.

Дрони серії "Цербер". Чорні, гладкі, схожі на краплі ртуті, що зависли в повітрі на висоті трьох метрів. Їх було багато. Вони висіли вздовж лінії розмежування з інтервалом у десять метрів, утворюючи ідеальний ланцюг. Їхні сканери не рухалися. Вони просто висіли.

— Господи... — видихнув Євген. — Це бойова варта.

По той бік силового поля виднілося Місто. Вежі зі скла та світла здіймалися в небо, сяючи чистотою. Там їздили капсули, ходили андоїди, життя текло своїм ідеальним, розрахованим річищем. А тут, за лінією, починалося пекло.

Савелій підійшов до самої межі. Силове поле було прозорим, лише повітря біля стовпів трохи дрижало, як над розпеченим асфальтом.

— Гей! — крикнув він. — Луцію! Я знаю, що ти дивишся!

Тиша. Жоден дрон не повернувся. Жоден динамік не тріснув.

— Ти чого кричиш, дурний? — шикнула Марта. — Хочеш, щоб вони тебе спопелили?

— Я хочу, щоб вони мене побачили! — гаркнув Савелій.

Злість, накопичена за ніч, шукала виходу. Він не міг змиритися з тим, що його просто "вимкнули". Він хотів суду, він хотів боротьби, він хотів, щоб його ненавиділи. Бо ненависть — це почуття. А ігнорування — це смерть.

Він нахилився, вирвав із землі шматок бетону розміром з кулак. Важкий, брудний, з гострими краями.

— Дивись сюди, залізяко! — Савелій розмахнувся і жбурнув камінь у найближчого дрона.

Камінь перетнув лінію стовпів. Силове поле не спрацювало. Уламок вдарив у чорний, полірований корпус "Цербера". Камінь відскочив, залишивши на ідеальному боці подряпину, і впав у траву на "чистій" стороні.

Дрон повільно, з грацією хижака, повернувся. Його "око" — вертикальна смуга сенсорів — спалахнуло. Савелій напружився, чекаючи червоного променя лазерного прицілу. Він навіть розправив плечі, готовий прийняти удар. "Давай. Стріляй. Визнай, що я небезпечний". Але око дрона світилося синім. Кольором нейтральності. Кольором фонового режиму. Машина просканувала Савелія. Промінь пройшов по його брудному лицю, по колючому светру, по руках, стиснутих у кулаки. Дрон "побачив" його. Обробив дані та відвернувся. Він просто повернувся у вихідне положення, ігноруючи людину, яка щойно кинула в нього камінь. Ні попередження, ні сирени, ні штрафу. Нічого.

— Ах ти ж сволота... — прошепотів Савелій. Руки опустилися.

Це було гірше за постріл. Якби дрон вистрілив, це означало б, що Савелій — ворог. Що він суб'єкт. А так... Він був просто частиною пейзажу. Як кущ. Як купа сміття. Як дощ. На дощ не ображаються і в дощ не стріляють. Від дощу просто закриваються парасолькою.

— Вони нас стерли, — голос Євгена пролунав за спиною тихо і сухо. — Ми не злочинці, Савелію Петровичу. Ми — глюк, який система вирішила не помічати.

Марта підійшла до стовпів. Вона постукала палицею по землі.

— Сміття не скидають, — констатувала вона. — Значить, їсти нічого. Вони вирішили заморити нас голодом. Це карантин, адвокате. Вони чекають, поки природа зробить свою справу.

— Вони думають, що ми здохнемо тихо, — Савелій розвернувся спиною до блискучого Міста. Його обличчя скам'яніло. У грудях, розгоралася холодна, розважлива лють. — Вони думають, що ми будемо сидіти тут і гризти одне одного за щурячий хвіст.

Він подивився на Марту, потім на Євгена.

— Ми не будемо жебраками під їхнім парканом. Вони перекрили нам повітря? Чудово. Тоді ми перекриємо їм кисень. — Ми йдемо в Мертвий сектор.

— Ти впевнений, що там щось є? — запитала Марта, дивлячись на нього з сумнівом.

— Я впевнений в одному, — Савелій сплюнув у бік ідеальних дронів. — Я хочу встромити вилку в розетку і подивитися, як у Луція виб'є пробки.

Вони рушили вздовж паркану, на північ. Над ними висіло сіре, мовчазне небо, а збоку, за прозорою стіною, продовжувало жити своїм життям ідеальне Місто, яке навіть не підозрювало, що в його підвалі вже завелися щури, які навчилися читати схеми.