**Розділ 11. Блокада (Ефект метелика). Фізика похмілля

Савелій прокинувся від того, що його власне тіло намагалося оголосити йому імпічмент.

Хребет, скручений у позу ембріона на твердому ящику з-під інструментів, відмовлявся розгинатися. Шия затерпла так, що поворот голови супроводжувався звуком, схожим на хрускіт сухих макаронів. У роті було сухо і гірко, наче він усю ніч жував полин.

Адвокат розплющив одне око.

Перед ним була стіна. Не ідеальна, біла панель готелю "Ретроспекція", а груба, крива, потворна кладка з червоної цегли, скріпленої сірою сумішшю попелу й глини. Шви між цеглинами були різної товщини, кут завалювався вліво.

Стіна Євгена. Вона стояла. За ніч вона не впала, хоча закони фізики, мабуть, дуже цього хотіли.

— Ну здрастуй, пам'ятник ідіотизму, — прохрипів Савелій, звертаючись до цегли.

Він спробував сісти. Грубий вовняний светр, за ніч звалявся і тепер нагадував колючий панцир. Він грів, так, але ціною постійного мікромасажу, від якого шкіра свербіла немилосердно.

Поруч, на купі мішків із піском, спав архітектор. Євген лежав, підібгавши ноги до підборіддя, і тремтів уві сні. Його руки — ті самі руки, що вчора вперше тримали кельму, — були чорними від бруду й сажі. На руках запеклася кров.

Савелій помацав планшет. Він лежав поодаль, холодний і важкий. Засунувши руки у кишені штанів, намацав папірець. Аркуш паперу. Той самий. Ідеально білий, синтетичний, дорогий. На ньому бездоганним чорнилом була виведена лінія з "помилкою" і слово: ДЯКУЮ.

Адвокат глянув на папірець, потім на дірку в даху депо, крізь яку пробивалося сіре ранкове світло, а потім перевів погляд на свої штани, пропалені вчорашньою іскрою від "коригувального променя".

— Якась у них дивна логіка кохання, — пробурмотів Савелій. — Спочатку надсилають подяку за "унікальність", а через годину намагаються перетворити нас на гриль. Це що, такий метод батога і пряника? Тільки пряник намальований, а батіг — лазерний.

— Це називається "когнітивний дисонанс", адвокате, — пролунав голос з кутка.

Марта не спала. Здавалося, вона взагалі не спала, а просто переходила в режим очікування, як старий комп'ютер. Вона сиділа біля залишків багаття і щось мішала в пом'ятому бляшаному кухлі.

— Генезис, мабуть, сам не знає, чого хоче, — продовжила вона, шкрябаючи ложкою по дну. — Одна рука гладить, друга — б'є. Типовий мужик, навіть якщо він зроблений із кремнію.

Савелій сидів, звісивши ноги з ящика. Голова паморочилася. Це був не той благородний біль після вечора з віскі. Це був тупий, щемлячий біль виснаження. Організм вимагав калорій, кофеїну і гарячої води. Отримав він тільки протяг.

— Вони нас не вбили, — зауважив Савелій, розтираючи обличчя долонями. Щетина на щоках стала довшою і колючішою. — Вчора, коли ми будували цю стіну... дрон висів над дахом. Я чув його. Але він не вистрілив.

— Може, у нього батарейка сіла, — хмикнула Марта. — А може, йому сподобалося, як ви тут у багнюці вовтузитеся. Реаліті-шоу для бідних. На, пий.

Вона простягнула йому кухоль.

Савелій зазирнув усередину. Там хлюпала темна, каламутна рідина, від якої пахло паленим ячменем і чимось, що нагадувало старі шкарпетки.

— Кава? — з надією запитав він, хоча знав відповідь.

— Ерзац, — відрізала Марта. — Коріння кульбаби й цикорій. Прочищає мізки краще за твою арабіку. Пий, поки гаряче, бо потім воно стає схожим на клей.

Савелій зробив ковток. Гіркота змусила очі полізти на лоба, але тепло розлилося по стравоходу, запускаючи затерплий шлунок.

— Гидота, — чесно визнав він. — Дякую.

Євген заворушився на мішках. Архітектор сів, різко, наче його вдарили. Очі шалені, дихання часте.

— Дрон! — вигукнув він, хапаючись за голову. — Стіна! Вони... вони спалять її!

— Тихо, тихо, Гауді недороблений, — Савелій простягнув руку і плеснув хлопця по плечу. — Ніхто нічого не палить. Твій шедевр стоїть. Дрон полетів. Генезис, мабуть, пішов на перезавантаження, щоб зрозуміти, чому він вчора не перетворив нас на попіл.

Євген кліпнув, фокусуючись на стіні. Він провів поглядом по кривих швах, по нерівній кладці.

— Вона... крива, — прошепотів він. — Боже, яка вона крива. Савелію Петровичу, я порушив усі будівельні норми. Центр ваги зміщений.

— Зате вона твоя, — Савелій допив ерзац і скривився. — І вона стоїть. Це головне. Вставай. Треба привести себе до ладу. Якщо ми будемо виглядати як безпритульники, Луцій подумає, що він переміг.

— Ми і є безпритульники, — констатував Євген, дивлячись на свої брудні штани.

— Ми — опозиція в вигнанні, — виправив Савелій. — Це різні речі. У опозиції є гідність. Навіть якщо вона пахне цикорієм.

Адвокат підвівся. Ноги затекли, але тримали. Він підійшов до іржавої бочки, де збиралася дощова вода, що капала крізь дірявий дах. Поверхня води була вкрита тонкою плівкою пилу.

Він зачерпнув жменю крижаної води й хлюпнув в обличчя. Холод обпік шкіру, змиваючи сон і залишки страху. Савелій фиркнув, обтрушуючись, як пес. Він подивився на своє відображення у воді.

Звідти на нього дивився старий, зарослий сивою, жорсткою щетиною незнайомець.

Його обличчя було мапою поразки: під очима залягли глибокі, чорні тіні, шкіра стала землистою, а в кутиках рота застиг попіл. Але очі… Очі горіли. Це був не той ввічливий, тьмяний блиск інтелекту, який він носив у суді. Це був погляд загнаного звіра, який вирішив, що сьогодні він не помре.

— Ти хто? — прошепотів Савелій до відображення. — Де твій одеколон? Де твоя іронія?

Відображення мовчало, хитаючись на темній воді.

Савелій різко вдарив долонею по поверхні, розбиваючи картинку на бризки. Холодна вода потрапила за комір, потекла по спині крижаною цівкою, змусивши здригнутися.

— Гей, Пилипець! — гукнула Марта. — Воду не каламуть. Це наш запас на день. Якщо хочеш помитися повністю — чекай дощу.

Савелій витер обличчя подолом светра та повернувся до Євгена. Архітектор уже стояв біля своєї "стіни". Він торкався нерівної цегли кінчиками пальців, ніби перевіряв пульс у хворого.