**Розділ 10. Спільнота "Неефективних". Іржава кельма Євгена

Ланцюг хруснув і завмер. Савелій сповз із жорсткого сідла, ноги підігнулися, наче були зроблені з вати. Він важко сів просто на бетон, спираючись спиною на іржаву раму генератора. Груди ходили ходором, викачуючи з затхлого повітря депо дорогоцінний кисень. Колючий светр промок наскрізь, став важким і гарячим, але це тепло було єдиним, що тримало адвоката при тямі.

— Заряд стабілізовано на рівні трьох відсотків, — проскрипів Оракул. Екран планшета, притуленого до цеглини, кидав синє мертвотне світло на брудні черевики Савелія. — Пилипець, ти генеруєш енергію з грацією пораненого бізона, але результат прийнятний. Мої логічні порти більше не кричать про голодну смерть.

Савелій лише махнув рукою. Сил огризатися не було.

Посеред ангара, біля напіврозваленої стіни, стояв Євген. В руках він тримав шматок знайденого пластику, на якому шматком вугілля нашкрябав схему. Він виглядав як диригент перед оркестром, у якого вкрали всі інструменти.

— Це… концепт, — голос архітектора тремтів, але в ньому пробивалися нотки колишньої професійної гордості. Він тицьнув чорним пальцем у криву лінію на малюнку. — Тут кут падіння ранкового світла оптимальний. Якщо ми використаємо залишки арматури для перекриття, то зможемо створити зону затишку площею…

Марта пирхнула. Вона підійшла до нього, вихопила пластик і, навіть не глянувши, жбурнула його у вогонь.

— Ей! — скрикнув Євген. — Це ж креслення!

— Це сміття, — відрізала стара. — У Зоні не будують за планом, архітекторе. Тут будують із того, що під ногами. Ти намалював ідеальну арку, а знайдеш криву балку від вагона. І що тоді? Будеш плакати над невідповідністю?

Вона копнула носаком купу будівельного мотлоху. Задзвеніло. Марта нахилилася і підняла з землі інструмент.

Це була кельма. Стара, побита життям, з налиплими шарами скам’янілого розчину минулих десятиліть. Металева лопатка була пощерблена, дерев’яна ручка — відполірована сотнями долонь до чорного блиску.

— Тримай, — вона втиснула кельму в руку Євгена. — Це твій новий стилус.

Євген тримав іржавий метал двома пальцями, наче дохлого щура. Він подивився на свої руки — тонкі, довгі пальці, створені для сенсорних панелей і голосових команд. Потім на інструмент.

— Що мені… з цим робити? — прошепотів він. — Я не вмію класти кладку. Я проєктувальник. Я працюю з ідеями, а не з… брудом.

— Ідеї не гріють, — прохрипів Савелій з підлоги. Він нарешті віддихався. — Ідеї тут, Євгене, здуває вітром. Бери глину.

Марта вказала на іржаву бочку, розрізану навпіл. Усередині була густа, сіра маса. Суміш попелу, глини, води з калюжі та якоїсь в’язкої субстанції, що смерділа болотом.

— Розчин, — пояснила вона. — Насипай. Замішуй. І не бійся забруднитися. Бруд відмиється, а якщо стіна впаде вночі — нас привалить.

Євген підійшов до бочки. Він завмер, дивлячись у сіру безодню. Для громадянина П’ятої Раси занурити руки в цю субстанцію було рівносильно добровільному зараженню чумою.

— Ну ж бо, — підганяв Савелій. — Генезис дивиться. Покажи йому, як будують люди.

Архітектор заплющив очі, видихнув і різко занурив руки в бочку.

Чавкнуло.

Холодна, липка маса обхопила зап’ястки. Євген здригнувся, але не відсмикнув рук. Він почав місити. Пальці вгрузали в глину, намацували дрібні камінці, перетирали попіл. Це було огидно. І це було неймовірно реально. Опір матеріалу. Вага. Текстура.

— Відчуваєш? — запитала Марта, спостерігаючи за ним. — Це тобі не голограма. Вона пручається.

Євген розплющив очі. Він витяг повну кельму розчину. Сіра каша ляпнулася на бетонну плиту, яку вони обрали за фундамент. Архітектор схопив цеглину — червону, надбиту, шорстку.

— Роби криво! — крикнув Савелій. — Це наказ! Жодної симетрії!

Євген поклав цеглу. Він притиснув її, відчуваючи, як розчин вичавлюється по краях, стікаючи на його рукави. Він спробував вирівняти її за звичкою, шукаючи ідеальний горизонт.

— Ні! — гаркнув Оракул з планшета. — Не вирівнюй! Залиш кут! Хай стирчить! Хаос любить гострі кути!

Євген зупинився. Він подивився на цеглину, що лежала трохи навскоси. Вона виглядала "неправильно". Вона муляла око. Але вона стояла. І вона була першою.

— Стіна… — прошепотів Євген. Він витер піт з чола тильною стороною долоні, залишивши на обличчі сіру смугу розчину. — Вона стоїть.

Він схопив наступну цеглину. Рухи стали впевненішими. Ляп. Притиснув. Постукав руків’ям кельми. Дзень-дзень. Звук був глухим, важким, справжнім.

— Дивіться на нього, — прокоментував Оракул. — Наш рафінований естет перетворюється на виконроба епохи палеоліту. І знаєте що? Йому це пасує. Його рівень дофаміну підскочив на двадцять пунктів. Він кайфує від багнюки.

Марта схвально кивнула.

— До вечора виведеш кут, — сказала вона. — Якщо не завалиться від вітру — будемо жити.

Савелій підвівся, спираючись на тремтячі ноги. Він підійшов до Євгена і поклав руку йому на плече.

— Ти будуєш не стіну, архітекторе, — тихо сказав він. — Ти будуєш пам’ятник нашому праву на помилку. Кожна крива цеглина — це ляпас їхній ідеальності.

Євген подивився на свої руки. Вони були чорними, страшними, вкритими саднами. Але вони більше не тремтіли.

— Я збудую вікно, — твердо сказав він. — Тут. Криве. І через нього ми будемо дивитися на зорі, а не на їхній купол.

Він знову занурив кельму в бочку. Будівництво почалося.